З життя
Не можу його покинути: стільки турбот… і так багато любові

Я не можу його покинути. Він приносить стільки клопотів… і стільки любові.
Я не можу залишити його одного надовго. Не тому, що він щось наробить чи створить незручності — просто він сумує. Сумує так сильно, що або відмовляється від їжі, а починає рити ями вздовж паркану, ніби намагається знайти шлях до мене. А коли яма стає достатньо глибокою, щоб сховати в ній «скарби», він кладе туди мої речі — капці, зарядку від телефону, окуляри — закопує і вартує, немов це найдорожче, що в нього є.
У нього епілепсія. Вроджена. Він живе з цим все життя. І я — теж. Вже десять років щоранку й увечері я даю йому ліки. Ні, він не любить таблетки. Абсолютно. Ні у фарші, ні у ковбасі, навіть у найсмачнішому шматочку. Тому я мушу сісти поруч, взяти його мордочку в руки, покласти пігулку на корінь язика й чекати, поки ковтне. Він дивиться на мене так, ніби все зрозумів, ніби погодився… а потім, удаючи, що все гаразд, йде в іншу кімнату, щоб таємно виплюнути пігулку під шафу. І повертається з провиним поглядом: мовляв, пробач, знову не вийшло.
Під час нападів він намагається дотягнутися до моєї руки й лизнути, ніби каже: «Вибач, що зараз не можу бути твоїм захисником». Я бачу, як він бореться, як намагається не виглядати слабким у моїх очах — і серце розривається.
Він гарчить, ледве чутно, якщо хтось із домашніх підвищує голос у мою сторону. Його відданість безмежна. І якщо я лежу без сил після зміни, він лягає поруч і вартує, не йде навіть тоді, коли кличуть на прогулянку.
Від нього сипеться шерсть. Навіть після ідеального прибирання вона опиняється у найнесподіваніших місцях — на одязі, на їжі, на подушках. Але це вже частина нашого побуту. Я не серджусь — я звикла. Це його шерсть. Вона — як пам’ять, як нагадування, що я йому потрібна.
Він кумедно проситься на руки. І я кидаю все, що роблю, сідаю просто на підлогу, обіймаю його, кладу голову на його спину. Бо підняти 40 кілограмів чистої любові — неможливо. Але пригорнути — обов’язково.
З ним треба багато гуляти. Дуже. І навіть якщо в мене вже немає сил, навіть якщо очі самі заплющуються від втоми, я знаходжу в собі енергію взяти повідець і піти поруч. Бо він цього чекає. Бо для нього це не просто прогулянка — це мить, коли він поруч зі мною, і цього досить.
Він не говорить, не сперечається, не дає порад. Він не приносить гривень і не допомагає по господарству. Він не подає інструменти, не крутить лампочки, не обговорює політику чи філософію. Він просто поруч. Мовчки. З вірою, з довірою, з відданістю, яку людині не завжди під силу зрозуміти.
Він просто є. Зі своїм вологим носиком, з добрими очима, з важким зітханням, коли я йду. І з неймовірною радістю, коли повертаюся. Його любов — не за щось. Вона — просто так. Без умов. Без вимог.
І коли мені хочеться плакати, коли руки опускаються, коли все видається безглуздим — я просто дивлюся на його мордочку. Його очі питають: «Ти в порядку?», і я раптом розумію, що так, я не сама. У мене є він.
«Якщо ви візьмете собаку з вулиці, годуватимете й пеститимете її — вона вас не вкусить. Ось у чому різниця між собакою та людиною». Тепер я точно знаю, про що це.
Я не можу його покинути. Бо без нього моє життя було б тихішим… але й пустішим.
