«Чому ти не наглядаєш за малечею? Хто дозволив їм взяти сир? Я його берегла для мами!» – вигукнула сестра.

«Де ти була, коли малі розбійники витягли сир? Я його для мами берегла!» — вигукнула сестра, очі її палали від обурення.

У нашій родині завжди особливо раділи народженню хлопчиків. Жили ми в Україні, і чомусь до дівчаток ставилися злегка зневажливо. Так мене навчили батьки. У мене були молодші брат і сестра, і я помічала, як по-різному до нас ставилися родичі.

Коли народилася сестра, батько був глибоко розчарований. Попри те, що на УЗІ казали — буде дівчинка, він до останнього сподівався на помилку лікарів і переконався у зворотному лише в пологовому. Та коли мати завагітніла братом, батько буквально змінився! Родичі вітали їх із особливою теплотою, усі були в захваті.

«Дівчина? Вийде заміж і покине гніздо. А син — продовжувач роду!» — твердив батько.

Різниця у вихованні була разючою. Після народження брата йому не доручали домашніх справ, не лаяли за погані оцінки чи витівки. Не можна сказати, що до нас із сестрою ставилися погано, але ми відчували різницю. Брата буквально носили на руках.

Це змусило мене повірити, що в усіх родинах синів цінують більше. З таким переконанням я вийшла заміж. Ми з чоловіком жили душа в душу, довіряли одне одному. Коли він сказав, що мріє про сина, я іззаздивувалася — це здавалося природнім. Дізнавшись про вагітність, я теж сподівалася на хлопчика. Але лікар на УЗІ з посмішкою повідомив, що в нас буде дівчинка. Всередині щось обірвалося. Як сказати чоловікові? Я боялася, що він влаштує скандал, збереже речі й піде.

Не розумію, чому я так думала — адже мої батьки не розлучилися після народження нас із сестрою. Але я засмутилася. Через сильні переживання мене поклали до лікарні з загрозою викидня. Чоловіка не було в місті, але, довідавшись, він одразу приїхав до мене.

Він ще не знав результатів УЗІ, а я не розуміла, як йому сказати, адже він так мріяв про сина. Чоловік не питав про стать дитини, турбувався про мене, цікавився самопочуттям, обіцяв привезти щось смачненьке, просив не хвилюватися.

Після його відходу я довго плакала. Прийшла медсестра, щоб заспокоїти мене. Я поділилася з нею своїми страхами. Не знаю, як вона зрозуміла мої ридання, але сказала, що я маю думати про дитину, а не про чоловіка.

«Чоловіків у світі повно. Головне — виносити доньку, їй шкодить, коли ти нервуєш», — казала вона.

Вранці вона зустріла мого чоловіка й почала його сварити. Медсестра думала, що він уже знає про стать дитини й образив мене. Чоловік увійшов у палату зі здивованим поглядом і спитав, звідки в мене такі дурниці. Я зізналася у всьому. Він подивився на мене, ніби на божевільну, і сказав, що йому байдуже, хлопчик чи дівчинка. Попросив не вигадувати дурниць.

Я намагалася заспокоїтися, але інколи думала, що чоловік просто не хоче мене засмучувати, а сам розчарований. Та коли я народила донечку й побачила його обличчя, його сльози — я зрозуміла, що він дійсно щасливий. Тепер із сміхом згадую свої страхи. Добре, що медсестра допомогла мені розібратися, інакше я б довела себе до нервового зриву ще до пологів.