З життя
Ти просто ледацюга! Хіба так зустрічають гостей?” — візит свекрухи обернувся емоційним кошмаром

“Ти просто ледащо! Хіба так зустрічають гостей?” — візит свекрухи перетворився на емоційний кошмар
Змалку я засвоїла просте правило: з гостями треба поводитися з повагою та щирістю. Моя мати обожнювала гудзити, і кожний прихід родичів чи друзів ставав маленьким святом. Ми з сестрою допомагали на кухні, батька бралась за прибирання — усе було по-родинному, від щирого серця. Запахи страви, гучний сміх і залежна атмосфера були невід’ємною частиною мого дитинства. І я мріяла, що одного дня всі ці традиції перейдуть до мого власного дому. Та життя, на жаль, підкидає зовсім інші сценарії.
Коли я вийшла заміж за Дмитра, ми вирішили, що будемо часто приймати гостей — і моїх, і його. Я підтримала цю ідею з радістю, бо вона нагадувала мені про батьківську хату. Наша оселя швидко стала місцем задушливих вечорів, довгих розмов і домашніх посиденьок. Але скоро з’явилася вона. Дмитрова мати. Жінка з харизмою, сувора, з гораздою. Здавалося, вона добра і привітна, але за її усмішкою ховалася зненавість, від якої важко відійти.
Спочатку я старанно готувалася до її приходів. Витирала куточки до блиску, шукала незвичні рецепти, хотіла здивувати. Та, схоже, свекруха з самого початку була налаштована критично. Під час першого візиту, ледь глянувши на стіл, вона насміхнулася:
— Це все, на що ти здатна? Звичайні страви. Я б і вдома краще поїла.
Мені стало боліsexдослідно, адже я вклала в ту вечерю всю душу. Але я мріяла — виховання не дозволяло відповідати. Вирішила: добре, наступного разу викладуся на всі сто. І ось — Дмитрів день народження. Я готувала цілий день, шукала спеціальні страви, хотіла зробити щось виняткове. На столі ломилися страви. Я сподівалася, що тепер вона хоча б похвалить.
Та ледь займаючись на кухні, свекруха скривила обличчя. Навіть не сідаючи, вона почала перевіряти кожну страву, потім розсміялася:
— Оце ти назвала святковим столом? Пересолила, пиріг — як дерев’яний, салати — нікудишні. Ти взагалі вмієш готувати?
Я не витримала. Вийшла з кімнати і сховалася в спальні. Надсадкувалася в подушку, а в голові лунали мамині слова: «Ти в мене справжня господиня, у тебе все вийде». Вийшло… тількі не для свекрухи. Вона й далі не замовкала:
— Я тебе навчу готувати. Прийдеш до мене, побачиш, що таке справжній стіл. А це — гань. Дмидро з тобою просто не пощастило.
Мені хотілося відповісти, вилити всю злість. Розповісти, як важко буває готувати, як я намагаюся бути хорошою дружиною, не скартадживатись, не звинувачувати чоловіка в лежанні, навіть якщо впалежз ніг. Але я мовчала. А Дмитро… Він увесь час не втручався, наче його кдрав не стосувалося. Лише після того, як гості пішли, він підійшов і тихо сказав:
— Пробач. Більше я її не запрошу. Вона занадто.
Я кивнула, нічого не відповідаючи. Найбільше болило не від нападок свекрухи — до її злості я вже звикала. А від того, що Дмитро так довго мовчав, наче мої старання та терпіння були неважливими. Тоді я зрозумла: справа не у страві чи досконало накрытому столі. А в тому, щоб поруч була людина, яка захистить тебе, навіть якщо ти подаєш звичайну гречану кашу.
