«Не буду служницею для чужих, навіть якщо вони з моїм прізвищем»

Щоденник.

Після важкої зміни в аптеці я ледве волокла ноги до під’їзду, мріючи лише про гарячий душ, м’яку піжаму та чашку чаю в тиші. Та не встигла навіть переодягнутися, як задзвонив чоловік. Піднявши трубку, почула спокійний, ніби звичайний голос Тараса:
— Готуйся, Марічко, сьогодні гості. Приїхала Леся — трохи поживе в нас!

Все всередині перевернулося. Це навіть не прохання, а констатація: «Твоє вже не твоє». Я оніміла. Яка Леся? Чому ніхто не попередив? Ах, так… його молодша сестра, яку я в житті не бачила й з якою навіть не листувалася. Чула лише кілька розповідей — дівчина з глушини на Чернігівщині, закінчує школу, порядкова та господарна, бо «на селі змалку до праці звикають». Але одне — слухати про людину, а зовсім інше — коли вона без попередження вривається у твій дім.

Тарас, ніби нічого й не сталося, базікав із нею на кухні, коли я зайшла. Вони вже пили чай, а Леся почувала себе так, ніби це її власна оселя. Після вечері вона з цікавістю почала оглядати квартиру, заходила в кожну кімнату, як у музей, а найбільше їй сподобалася наша спальня. Того ж вечора влаштувала там фотосесію, розклала мою косметику, приміряла браслети. Я завмерла.

— Лесю, вибач, але це моя особиста зона. Ти зайшла без дозволу й чіпаєш мої речі. Мені це неприємно, — спокійно, але різко сказала я.

Вона похилила голову, скривилася:
— Я не думала, що ви так сприймете… Просто хотіла подивитися, як ви живете.

Я мовчазно пішла у душ. Вже збиралася лягати, як зрозуміла, що чаю в домі не лишилося — мабуть, вони з Тарасом все випили. Залишилася без чаю, без спокою й — головне — без розуміння. А перед сном чоловік ще й додав:
— Подумай, як ми вихідні розважатимемо Лесю. Їй же нудно самій!

Ледащо трималася. З якого дива я маю міняти плани заради дівчини, яку вперше бачу? У суботу в мене була зустріч із подругою, яку не бачила рік. Хотіли пройтися магазинами, пообідати, прогулятися. А тепер — скасовувати все через приїжджу підлітку, яку навіть мати не супроводила?

Наступного ранку, коли я ще думала про сніданок, Леся вже була нафарбована, у блискучих джинсах і стояла біля дверей із телефоном.
— Ну що, ідемо? Хочу в торговий центр, а потім — до ресторану!

Я подивилася на неї й рівно відповіла:
— Знаєш, Лесю, у тебе є телефон із навігатором. Ось запасний ключ — гуляй скільки заманеться. Але мене не чіпай.

— Що?! — вона скривила обличчя. — Я розраховувала на вас! У мене ж грошей нема — мама не дала…

— Прогулятися можна й без грошей. А якщо зголоднієш — холодильник знаєш де.

Мовчанка. Вона сиділа на кухні, надувшись. А я зібралася й поїхала до магазину. Просто тому що не хотіла більше почуватися чужою у власній хаті.

До вечора з’їхалася родина. Спочатку не зрозуміла, нащо, доки не почався спільний допит: чому образила бідну дитину, чому не дала грошей, чому взагалі така егоїстка. Ніхто не дав мені й слова вставити. Всі кричали. Леся сиділа в кутку, граючи роль невинної жертви.

Я вислухала всіх, а потім сказала:
— Я не покоївка. І нікому нічого не винна. Леся мені не родич. Я її не запрошувала. Гроші, які заробляю, ледве вистачають. Якщо вам шкода племінниці — зберіться всією родиною та влаштуйте їй розваги.

Тарас мовчав. Лише вночі, коли всі пішли, тихо промовив:
— Ти права… Але я не хотів сваритися з ріднею.

Ось і все. Я не егоїстка. Я просто людина, яка хоче поваги. І якщо хтось вважає, що «родич» — це дозвіл на халяву й обслуговування, нехай спочатку подивиться у дзеркало й задумається, чи гарно вриватися в чуже життя без запрошення.