«Я не буду доглядати твою матір! Спосіб, як чоловік намагався перекласти обов’язки на мене»

8 березня. Жіночий день. Мав би бути спокійним, але мене знову тягнуло до свекрухи. Вранці тремтіла від злості, а не від холоду. Стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримувати роздратування.

— Оленко, знову з кислою мину? — буркнув Андрій, застібаючи куртку. — Тільки не кажи, що їхати не хочеш.

— А ти справді не здогадуєшся чому? — прокинула я крізь зуби. — Знову причепиться, докорятиме, розповідатиме, як я неправильно виховую Дениса, і навіть не спитає, як я почуваюся. Хоч би раз згадала, що працюю від ранку до ночі, а весь дім — на мені.

— Ти ж із хати не виходиш, — хмикнув він.

— А ти думаєш, працювати віддалено — значить лежати на дивані? Чи в нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?

Андрій образився. Він не звик, щоб я нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на моєму боці: мої заробітки дизайнерки-фрілансерки втричі перевищували його охоронця на складі.

— Може, ти сам поїдеш? — спробувала я ще раз.

— Сьогодні свято, Оля. 8 березня. Ти не можеш просто проігнорувати мою матір.

За дві години ми вже сиділи в однокімнатній квартирі Надії Степанівни у Житомирі. В кутку, на розкладному кріслі, гортала журнал Тетяна — двадцятирічна племінниця Андрія, сирота, яку свекруха взяла до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Ми з нею ніколи не знаходили спільної мови. І я не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.

— Ми тут з тітками порадилися, — сказала Надія Степанівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Танюсю. У вас-то є житло, а їй — починати життя.

За пару днів документи оформили. Але з умовою, що Таня заселиться тільки після смерті бабусі. Доля, як завжди, вирішила інакше — через три тижні Надія Степанівна перенесла важкий інсульт. Вижила, але вже не могла обходитися без сторонньої допомоги.

— Ми мусимо переїхати до мами, — рішуче заявив Андрій. — Вона сама не впорається.

Я проковтнула брилу роздратування. Ми справді переїхали. Тільки турбота про свекруху — годування, миття, прибирання, зміна білизни — лягла на мене одну. Андрій ходив на роботу, Таня — навчання та до хлопця. А я і працювала, і тягнула весь дім, і тепер ще доглядальницею стала.

— Андрію, може, Таня допомагатиме? Адже квартира тепер її, — не витримала я одного вечора.

— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж його вести. Та й взагалі — ти ж вдома сидиш.

— Вдома. Працюю. І все сама тягну.

— Набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Ти ж не кинеш її?

— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти б за моєю матір’ю точно не доглядав. Тож наймай доглядальницю.

— Ти їй заплатиш?

— З її пенсії. Або зі своєї зарплати.

— А тоді ти мені навіщо? — холодно промовив він. — Іди, подивись, як вона там.

І от тієї ночі я лежала, дивлячись у стелю. Думки ображено крутилися в голові. Він просто використовує мене. І як жінку, і як робітницю, і як доглядальницю. Таня — спадкоємиця — навіть не з’являється. А я ламаю себе щодня.

Вранці, поки Андрій пішов на роботу, я зібрала речі. Взяла сина за руку й повернулася до нашої квартири. Телефон вимкнула. І лише одне коротке повідомлення надіслала: *”Мені набридло бути всім відразу. Удачі.”*

Вечором Андрій приїхав, лютий.

— Або повертаєшся, або подаю на розлучення! — сичав він, блищачи очима.

— Як скажеш, — спокійно відповіла я. — Тільки тепер я сама подам. Я не зобов’язана жертвувати собою заради чужої квартири й людини, яка ні разу не сказала «дякую».

— Дивись, щоб потім не пошкодувала!

— О, ні. Я вже пошкодувала. Що терпіла так довго. А тепер — свобода. Дякую тобі лише за Дениса.

За місяць шлюб розірвали за спільною згодою. Андрій не просив вибачення. Я більше не дзвонила.

А за півроку мені розповіли, що Надія Степанівна померла. І Таня — та сама улюблена онука, заради якої все й робилося — виставила дядька за двері, як непотрібний мебль.

Життя розставило все на свої місця. І я анітрохи не шкодувала, що вчасно пішла.