Чужий син, але в моєму серці він рідний: моя історія материнської любові

У маленькому містечку, де всі знають одне одного, життя йде своїм звичним ходом. Роботи тут мало, і більшість мешканців живуть зі свого господарства: хто вирощує овочі, хто ловить рибу, а хто полює.

Наша родина не вирізнялася. Півгектара городу й двадцять соток саду за старанного догляду годували нас і ще залишалося на продаж. Чоловік часто ходив на риболовлю, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з дитинства вчили дітей до праці: хто годував курей, хто плів город.

Недалеко жила жінка на ім’я Мар’яна. Її плодючість вражала всіх у місті — дітей у неї було більше десятка. Але ні в Мар’яни, ні в її чоловіка Івана не було бажання їх прогодувати. Їхня земля стояла запущена, і навіть коли сусіди орендували ділянки, швидко відмовлялися через брагурливі вимоги господарів.

Головним ремеслом Мар’яни та Івана було жебрацтво. Сусіди з жалю допомагали: хто мішок бульби, хто яйця, м’ясо чи фрукти. Діти Мар’яни часто приходили в гості, пропонуючи допомогти по господарству за їжу. Я теж не відмовляла.

Найбільше запам’ятався мені старший син Мар’яни — Олексій. Він завжди старався виконати роботу якнайкраще і ніколи не йшов від нас голодним.

Одного разу Іван не впорався з горілкою і покинув цей світ, залишивши Мар’яну з дітьми. Вона, здавалося, зовсім забула про них. Голова селищної ради викликав опіку, і дітей розібрали по інтернатах.

Олексія також забрали. Ми з чоловіком сильно прив’язалися до хлопця, і його відсутність стала болючою втратою. Я дізналася, де його інтернат, і почала навідувати його кілька разів на місяць. Після довгих роздумів ми з чоловіком вирішили оформити опіку й забрати Олексія до нас.

Він знав нас, ми знали його, і з нашими дітьми він ладнав. Тому його поява в родині пройшла без проблем. Він став нам справжньою опорою — старші серед дітей, він ніколи не вивищувався, а завжди підтримував молодших.

Час минав, діти виросли, закінчили школу, хто — технікум, хто — інститут, завели свої родини й роз’їхалися. Олексій після технікуму теж поїхав.

Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Олексія завжди віє теплом і вдячністю за нашу турботу. Я щаслива, що колись ми зважилися забрати його з інтернату.