З життя
Минуле повертається: через 30 років він дізнався про сина, якого втратив через свою помилку.

Життя іноді дарує зустрічі, які вмить перевертають усе догори дřejм. Богдан Васильович, депутат обласної ради і чоловік з гучним прізвищем, давно звик до розміреного життя, розписаного по хвилинах. Але той грудневий день змінив у його долі більше, ніж усі парламентські рішення за останні десятиліття.
Заява, яка надійшла до приймальні, спершу здалася йому банальною — жінка скаржилася, що дорожники знищили її вихований палісадник біля будинку. Помічниця пояснила: “Не проста пані — їй 50, а виглядає на 35. Власниця мережі косметологічних клінік. До того ж — багатодітна мати.” І це ім’я — Оксана Миколаївна — щось заділо в його душі.
— Знаєш, — сказав він помічниці, — колись у мене була дружина з таким самим ім’ям. Красуня, з простої родини. Я любив її, як дурень. Але…
Він замовк. Усе трапилося тридцять годин тому. Богдан тоді був ще просто Богданчиком. Його шляхетне прізвище на “-ський” було гордістю родини, і суворі батьки вимагали від нього нащажків і наречену з “гідного кола”. Оксана не підходила. Вона була звичайною дівчиною, проте чарівною і світлою. Він одружився на ній, наперекір усім. Але через два роки шлюбу без дітей піддався тиску: “Коли не може народжувати — залишай”. Він не хотів кинути Оксану з нічим, тож купив їй квартиру. Але не у рідному місті, а в іншій області, подалі, щоб родичі не соромилися. Більше він її не бачив.
Коли службова машина під’їхала до будинку, серце Богдана закалатало: біля воріт стояла вона. Все та ж Оксана. Старша, мудріша, витончена, як дорогий львівський антикваріат. Він пізнав її миттєво, але вдав, що не впізнав.
— Чекайте в авто. Я сам поговорю.
Вона теж відразу його пізнала:
— Богдане? І подумати не могла, що ты. Як там твоє шляхетне прізвище? Чи вже змінив?
Він опустив очі.
— Так. Тепер Коваль. Тоді, у післямайданні часи, довелося. Для кар’єри.
— Знову все заради прізвища… заради роду… Дивно, як ти не змінився.
Розмова тривала за чаєм. Оксана запросила його до хати, і Богдан намагався зрозуміти — одна вона чи замінужна… Аж раптом задзвонив її телефон. На екрані — “Артемчик”. Вона відповіла з теплотою:
— Привіт, сину. Усе гаразд. Так, так, я з лікарем. Поціблую, пізніше подзвоню.
Коли вона поклала трубку, Богдан сидів, біліший від крей.
— Він… він русий… як я колись. Це мій син?
Оксана зітхнула:
— Так. Через місяць після твого відходу я дізналася, що вагітна. Хотіла позбавитися, але лікар в пологовому завадив. Потім ми зблизилися, він став моїм чоловіком. Він виховував Артема, як рідного. Але я сказала йому правду — хто ти. Він знає. Але батьком вважає іншого. Того, хто був поруч, а не того, хто пішов.
У Богдана потекла сліза. Вперше за довгі роки він відчув, що кожен вчинок повертається. І не завжди приємно.
— Якщо хочеш говорити — спробуй. Але не чекай подяки. Син — дорослий. Це його вибір.
Коли він повернувся до машини, помічники не розуміли — що могло трапитися за десяток хвилин у палісаднику?
Богдан Васильович сів, витер обличчя й коротко кинув:
— Запишіть: відновити палісадник за тиждень. І нехай усі знають — за все, що робимо, приходить розпилка. Іноді — через роки.
