З життя
«Племінники оселилися у нас “ненадовго”, але я відчуваю себе їх другою мамою все частіше»

Завжди думала, що родинні зв’язки — це щось особливе. Особливо коли в родині панує гармонія, взаєморозуміння та готовність підтримати. Але це триває доти, доки одна сторона не перевалює доброту в обов’язок, а допомогу — у безкоштовну послугу.
З моїм чоловіком Віталіком ми — міцна, складна сім’я. Разом уже десять років, виростили двох чудових дітей — Артема та Соломію. Нещодавно остаточно розрахувалися з іпотекою за трикімнатну квартиру в Одесі, навіть отримали знижку за дострокове погашення. Життя, здавалося, нарешті увійшло у спокійне русло. Але це тривало лише доти, доки в нашому домі не з’явилися два маленькі урагани — племянники мого чоловіка.
Починалося все невинно. Його молодша сестра Мар’яна — жінка непроста. За плечима три невдалих шлюби, двоє синів від різних чоловіків і нескінченні пошуки «справжнього кохання». Після чергового розлучення вона, мабуть, вирішила, що щастя — це чоловік, а діти… ну, діти можуть почекати. Раніше вона залишала їх у нашої свекрухи, але бабусі вже важко впоратися з двома енергійними хлопцями. Тож погляд Мар’яни впав на нас.
— Світлано, ну я ж лише на суботу! Ми з Олексієм (тоді її новий пасія) підемо в ресторан, відзначимо річницю. Ввечері заберу, чесно!
Тоді я не заперечувала. Хлопці дружать з нашими дітьми, граються, сміються, наче все добре. Ну побудуть вечір — що тут страшного? Але цей «вечір» швидко перетворився на «аж до неділі», потім на «я залишу в п’ятницю, заберу в понеділок», а останньою краплею стали два тижні, коли Мар’яна злітала з новим кавалером до Туреччини, скориставшись «гарячими» путівками. Звісно ж, без дітей.
— Ну що ти, Світлано, подумаєш, два тижні! Ну погодуєш, ну постираєш пару футболок, яка різниця? Вони ж у тебе як рідні!
Ні, Мар’яно. Не як рідні. У мене є свої діти, я їх люблю, виховую, вкладаю душу. А ти просто привозиш своїх, ніби речі до камери схову, і думаєш, що це нормально, бо «ми ж родичі».
Так, у квартирі місця достатньо. Але фізично — нас стало шестеро. І це не просто шестеро. Це четверо дітей, у кожного — свої бажання, вибрики, потреби. Вони галасують, сваряться, пачкають усе навколо. Замкнути їх на півгодини у тиші — майже подвиг. А мені, крім цього, треба готувати, прати, перевіряти уроки, купувати продукти і якось не збожеволіти.
Чоловік бачив, як я виснажена. Я намагалася триматися, посміхатися, не виходити з себе. Але одного вечора я просто сіла на кухні і тихо заплакала від перевтоми. Віталик підійшов, обійняв. Ми поговорили. Спокійно, без криків. Я сказала, що більше не можу. Що не хочу бути другою матір’ю його племінникам. Що не бажаю, щоб наш дім став перевалочним пунктом для романтичних пригод його сестри.
— Нехай приходить у гості. З дітьми — будь ласка. Поіграють, побалакають. Але жити в нас тижнями — годі. Я — не нянька, а ти — не чергова диспетчер по родині. У нас теж є життя, втома, межі.
Він погодився. Сказав, що все зрозумів. І пообіцяв поговорити з Мар’яною.
Зараз я чекаю. З тривогою, але й з надією. Бо впевнена: його сестра не буде у захваті. Вона звикла, що все для неї. Що їй усі винні. Що діти — це спільний тягар, поки вона влаштовує власне життя.
Але годі. Виховувати — значить бути поряд, а не звалювати на інших. Я не кажу, що чужі діти — чуже горе. Але коли за твоїми дітьми роками доглядають інші — це вже не допомога, це — байдужість.
Я втомилася. Я хочу повернути наш дім. Нашу родину. Наші вихідні без «тимчасових мешканців». Сподіваюся, Віталик виконає обіцянку. І щоб Мар’яна нарешті усвідомила: народила — виховуй сама. А не розраховуй, що хтось завжди підставить плече. Особливо, якщо ти сама постійно від нього відвертаєшся.
