З життя
«На порозі материнства, а в голові — вечірки та салони»

Іванівна сидить у кухні, дивиться у вікно, за яким починає сипати перший грудневий сніг. Серце стискається не від зими чи морозу, а від тривоги — за доньку, за онука, за завтрашній день. Олеся, її єдина дитина, носить під серцем дитину. Вже тридцять восьмий тиждень — ось-ось пологи. А в неї в голові — не про пелюшки чи колиску, не про безсонні ночі чи молоко. Лише про манікюри, спа-салони, фотосесії, кав’ярні з подружками та новорічні вечірки.
Іванівна не може в це повірити. Як так? Де материнський інстинкт? Де той внутрішній тремтливий страх, що прокидається навіть у диких кішок перед пологами? Де турбота, тривога? Але в Олесі — лише список салонів краси та запис у розкладі: «бабуся». Тобто вона сама. Саме їй доведеться сидіти з немовлям, поки мама «приводить себе до ладу».
— Мам, ти ж у відпустці. Посидиш з дитинкою, я тільки на зачіску та нігті заскочу. Я ж маю бути гарною, не у халаті ж фоткатися з дитиною!
Іванівна ледь не подавилася кавою. Доню, ти дитину народжуєш чи декорацію для Instagram?
Олеся одружена вже шість років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї добрий, спокійний, поважний. Робота є, квартиру в іпотеку взяли за допомогою батьків. Довго не поспішали з дітьми, кар’єру будували. І ось — довгоочікувана вагітність. Бабусі, звісно, раділи. Але виявилося, що майбутня мама підійшла до цього зовсім інакше.
Спершу Іванівна думала — може, це через страх. Може, вона просто хвилюється. Але все стало зрозуміло, коли вона побачила, як донька годинами шукає няню… для новонародженого! Дитина ще не з’явилася на світ, а мати вже шукає, кому її доручити.
— Олесю, ти при здоровому глузді? Яка няня? З немовлям мати сама має бути! Налагодити годування, режим, прив’язаність! Це ж не кошеня, якому кинув корм — і справу з рук!
— Мам, ти просто відстала. У Європі всі з нянею від народження. Мама — не рабиня. Я теж людина, хочу жити. Ну і що, що слинг — і поїхали. Зараз усюди з дітьми ходять, життя не закінчується!
Від цих слів у Іванівни все обірвалося в грудях. У її молодості народжували рано — у двадцять, у двадцять два. Але ніхто не думав, що це заважає життю. Навпаки — це і було життя. Ночами не спали, з роботи бігли до дитини, на останні гроші купували суміші та мило. Не було Instagram, не було фотосесій у пологовому. Була любов, страх, відповідальність. І щастя — справжнє, не постановочне.
Усі дитячі речі купували лише тому, що наполягала Іванівна. Вона зі свекрухою тягали Олесю по магазинам, вибирали коляску, ліжечко, боді. Олеся, звісно, погоджувалася, але байдуже — лише б від неї відчепилися. Все прали, гладили, складали — і все це робили бабусі. А донька… мріяла про новорічний відпочинок.
— Ми з дівчатами думали, якби все гаразд, то першого числа вийти хоч у кафе? Ну я ж тепер не у в’язниці!
Тоді Іванівна не витримала. Сказала все доньці — прямо, без поблажок. Що так не поводяться. Що материнство — не шопінг, а велика відповідальностІванівна глибоко зітхнула, дивлячися, як сніг тихо вкриває вулиxcю, і подумала: може, коли Олеся почує перший критк свого малечi, у її серцi все ж проснуться ті самі почуття, які колись переповнювали і її.
