«Дочка про вагітність забула: в голові лише салони та вечірки»

«Донька на породіллі, а у неї в голові — салони та вечірки. Ніби й не дитину збирається народжувати…»

Олена Миколаївна сиділа на кухні, дивилась у вікно, за яким починав сіпати перший грудневий сніг. Серце нило — але не від холоду, а від тривоги за доньку, за онука, за завтрашній день. Соломія, її єдина дитина, носила під серцем малюка. Вже тридцять восьма неділя — от-от пологи. А в неї в думках — не про пелюшки чи колиску, не про молоко та безсонні ночі. Лише про манікюри, масажі, фотосесії, кав’ярні з подружками та відпустку на святкові дні.

Олена Миколаївна не могла зрозуміти — як так? Де материнський інстинкт? Де те тремтіння, що прокидається навіть у кішок перед пологами? Де піклування, тривога, нарешті? Але в Соломії — лише список салонів краси та розклад, куди вона внесла… бабусю. Тобто її. Саме їй доведеться сидіти з дитиною, поки молода мама «приводитиме себе до ладу».

— Мамо, ти ж поки вільна. Посиди з малюком, я швидко схожу на зачіску та нігті. Я ж не можу в халаті світитися з дитиною в мережі!

Олена Миколаївна ледь не поперхнулась. Доню, ти кого збираєшся народжувати — дитину чи атрибут для сторісів?

Соломія в шлюбі вже шість років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї добрий, спокійний, поважає її. Робота є, квартиру в іпотеку купили за допомогою батьків. Довго не поспішали з дітьми — кар’єру будували, на ноги ставали. І ось — нарешті вагітність. Бабусі, звичайно, раділи. Але виявилось, що майбутня мати підійшла до цього зовсім інакше.

Спочатку Олена Миколаївна думала — може, це просто страх, ховається за жартами. Але все стало зрозуміло, коли побачила, як донька годинами шукала в інтернеті няню… для новонародженого! Дитина ще не з’явилась на світ, а вона вже шукає, кому б її доручити.

— Соломіє, ти в розумі? Яка няня? З немовлям мати повинна бути сама! Налагодити режим, годування, прив’язаність! Це ж не кошеня, якому сипнув корм — і добре!

— Мамо, ти просто відстала від життя. У Європі всі з нянею від народження. Мати — це не рабиня. Я теж людина, хочу жити. Ну подивись — слинг і вперед. Зараз усюди з дітьми їздять, життя ж не закінчується!

Від цих слів у Олени Миколаївни все кинулося в тремтіння. У її молодості народжували рано — у вісімнадцять, у двадцять. Але ніхто не вважав, що це заважає життю. Навпаки — це і було життя. Ночі без сну, з роботи бігом до дитини, на останні гроші купували суміші й мило. Не було жіІ ось тепер, коли падає сніг, а десь там у тій світлій квартирі Соломія вкотре міркує про каву з подругами, Олена Миколаївна стискає в долонях хрестик і шепоче: «Господи, даруй їй відкрити очі, коли вона вперше подивиться у ці маленькі вічка».