«Як раптовий візит свекрухи сколихнув сімейну гармонію»

Віра провела чоловіка — Дмитра — на роботу, поцілувала його в щоку і, зачинивши двері, вирішила трохи перетихнути. День був насиченим: робота з дому, побутові клопоти — і все це в орендованій хаті у Львові, куди вони переїхали після весілля. Вони ще не встигли обжитись, хоча квартира була затишною — з хорошим ремонтом, світла, з видом на старе місто. Господарі довго шукали орендарів і обрали саме їх — молоду, освічену пару.

У Віри того дня був “дім офіс”. Вона працювала за комп’ютером, відкрила пошту, почала розбирати завдання, коли раптом почула дзвінок у двері. Вона здивувалась — нікого не чекала. За дверима стояла його мати — Марія Степанівна.

— Добрий день, — промовила Віра, примружившись.
— Я до сина. Чого стоїш, впусти, — відрізала свекруха й, не чекаючи запрошення, увійшла всередину.

— Дмитра нема. Він на роботі.
— Нічого. Почекаю, — коротко кинула вона й рушила до кухні.

— Постривайте… зараз робочий час, у мене заплановані дзвінки. Приходьте ввечері, коли Дмитро буде вдома, — стримано відповіла Віра й перекрила їй шлях.

Марія Степанівна невдоволено скривилася, але розвернулася й пішла. Ввечері Дмитро був здивований:

— Мама скаржилася, що ти навіть чаю не запропонувала.
— Діму, ти ж сам знаєш, як вона любить приходити без попередження, немов це її дім. Я працюю, а вона вимагає уваги, наче в ресторані. І пам’ятаєш, як вона поводилася в минулій квартирі?

Дмитро знизнув плечима:

— Мамину вдачу не зміниш. Я запросив її у суботу на обід, давай спробуємо ще раз, спокійно.

Віра погодилась, але нагадала:
— У п’ятницю прибирання, у неділю ми йдемо до друзів на день народження. Усе розписано.

Суботній обід минув без інцидентів. Свекруха сіла за стіл, мовчки їла, але час від часу кидала їдкі зауваження.

— Квартира у вас занадто дорога. На околиці можна було б знайти дешевше. Та й взагалі, у твоїх батьків же свій дім — не знайшлося місця? Пожили б у них, назбирували б на своє.

Віра відповіла спокійно:

— Запитайте Дмитра, чи хоче він жити у моїх батьків.

— Та ні, — втрутився Дмитро. — Мені потрібен своїй простір.

— Та ж квартира не ваша! — кинула виклик Марія Степанівна.

— На рік — наша. Ми платимо, і вона нам підходить, — сказав він.

Тоді свекруха запропонувала:

— Переїжджайте до мене. У мене три кімнати, місця вистачить.

— Ні, мам. Ми будемо в гості ходити. Жити разом — погана ідея. У нас різні ритми життя.

На щМарія Степанівна мовчки зібрала свої речі, кинула на них холодний погляд і вийшла, хлопнувши дверима так, що на полиці дзиґнула фарфорова тарілка, яку Віра колись привезла з Рівного.