З життя
Несподіване життя в будинку для літніх: як старість стала іспитом для виховання дітей

Батько трьох дітей ніколи не думав, що зустріне старість у будинку для літніх: Лише наприкінці шляху дізнаєшся, чи добре виховав дітей
Іван Степанович дивився у вікно свого нового помешкання — будинку для похилих у невеликому містечку Житомирі — і не міг повірити, що доля завела його сюди. За вікном тихо падав сніг, вкриваючи вулиці білою ковдрою, а в душі старика панувала холодна порожнеча. Він, батько трьох дітей, ніколи не уявляв, що старість зустріне самотнім серед чужих стін. Колись його життя було сповнене світла: затишна хата в центрі міста, любляча дружина Олена, троє чудових дітей, сміх та достаток. Він працював інженером на заводі, мав машину, просторину квартиру, а найголовніше — родину, якою пишався. Але тепер усе це здавалося далекою мрією.
Іван і Олена виростили сина Тараса та двох дочок, Наталю й Оксану. Їхній дім завжди був повний тепла, до них тягнулися сусіди, друзі, колеги. Вони намагалися дати дітям усе: освіту, любов, віру в добро. Але десять років тому Олена пішла з життя, залишивши Івана з незагоєною раною в серці. Тоді він ще сподівався, що діти стануть його опорою, але час показав, наскільки він помилявся.
З роками Іван став непотрібним своїм дітям. Старший син Тарас ще десять років тому поїхав на заробітки до Польщі. Там він одружився, завів сім’ю, став успішним будівельником. Раз на рік він надсилав вісточку, іноді приїжджав, але в останні роки дзвінки рідшали. «Робота, тату, сам розумієш», — говорив він, а Іван кивав, приховуючи біль.
Дочки жили неподалік, у Житомирі, але їхнє життя поглинула метушня. У Наталі — чоловік і двоє дітей, у Оксани — кар’єра та нескінченні справи. Вони дзвонили раз на місяць, іноді заїжджали, але щоразу поспішали: «Тату, вибач, справ повно». Іван дивився у вікно, де люди несли додому ялинки та подарунки. 23 грудня. Завтра Різдво, а ще — його день народження. Перший день народження, який він зустрічає самотнім. Без привітань, без теплих слів. «Я нікому не потрібен», — шепотів він, закриваючи очі.
Він згадував, як Олена прикрашала дім на свята, як діти сміялися, розгортаючи подарунки. Тоді їхній дім був повний життя. Тепер же тиша давила, а серце стискалося від туги. Іван думав: «Де я помилився? Ми з Оленою все робили для них, а тепер я тут, як забутий валіза».
Зранку будинок для літніх ожив. Діти та онуки приїжджали за своїми старими, привозили частування, сміялися. Іван сидів у своїй кімнаті, дивлячись на стару родинну фотографію. Раптом почувся стук у двері. Він здригнувся. «Увійдіть!» — промовив він, не вірячи своїм вухам.
— З Різдвом, тату! І з днем народження! — почувся голос, від якого у Івана скраювалось у грудях.
У дверях стояв Тарас. Високий, з ледь помітною сивиною, але з тією ж посмішкою, що й у дитинстві. Він кинувся до батька і міцно обійняв його. Іван не міг повірити. Сльози котилися по щоках, а слова застрявали в горлі.
— Тарасе… Це справді ти? — прошепотів він, боячись, що це сон.
— Звісно, я, тату! Прилетів учора, хотів сюрприз влаштувати, — відповів син, тримаючи батька за плечі. — Чому ти не сказав, що сестри відвезли тебе сюди? Я щомісяця висилав гроші, добрі гроші, для тебе! Вони мовчали, нічого не казали. Я не знав, що ти тут!
Іван опустив очі. Він не хотів скаржитися, не хотів сварити дітей. Але Тарас був непохитний.
— Тату, збирай речі. Сьогодні ввечері у нас потяг. Я заберу тебе. Поживемо поки у батьків моєї дружини, а потім оформимо документи. Полетиш зі мною до Польщі. Будемо жити разом!
— Куди, сину? — збентежився Іван. — Я ж старий… Яка Польща?
— Не старий ти, тату! Моя Аґнєшка — чудова жінка, вона все знає і чекає на тебе. І наша донька, Зося, мріє познайомитися з дідусем! — Тарас говорив так впевнено, що Іван почав вірити в диво.
— Тарасе… Я не вірю… Це занадто, — шепотів старий, витираючи сльози.
— Годі, тату. Ти не заслужив такої старості. Збирайся, поїдемо додому.
Сусіди по будинку для літніх шепотілися: «Який син у Степановича! Справжній чоловік!» Тарас допоміг батькові зібрати скромні речі, і ввечері вони поїхали. У Польщі Іван почав нове життя. Серед люблячих людей, під теплим сонцем, він знову відчув себе потрібним.
Кажуть, лише в старості дізнаєшся, чи добре виховав дітей. Іван зрозумів: його син став тим, ким він мріяв його бачити. І це було найбільшим подарунком у його житті.
