Це ваш онук, йому вже шість років”: Незнайомка зупинила мене на вулиці, а син запевняє — він тут ні до чого

Я йшов із роботи, як завжди втомлений, занурений у думки про вечерю та завтрашню нараду. Раптом почув за собою:

— Перепрошую! Ганно Андріївно?

Я обернувся. Переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. У її голосі була нерішучість, але погляд — твердий.

— Мене звати Оксана, — сказала вона. — А це ваш онук, Ярослав. Йому вже шість.

Спершу мені здалося, що це якась дивна жартівлива ситуація. Я не впізнав ні її, ні хлопчика. В голові дziaлося від несподіванки.

— Вибачте, але… ви, мабуть, помилилися? — ледь вимовив я.

Але Оксана впевнено продовжила:

— Ні, не помилилася. Ваш син — батько Ярослава. Я довго мовчала, але вирішила, що ви маєте право знати. Я нічого від вас не потребую. Ось мій номер телефону. Якщо захочете побачитися — подзвоніть.

І, залишивши мене в повній розгубленості, вона пішла. Я стояв серед вулиці з клаптиком паперу в руці й відчував, як пальці стискаються в кулаки. Я швидко зателефонував своєму синові Андрію.

— Андрію, ти колись зустрічався із дівчиною на ім’я Оксана? У тебе є дитина?

— Тату, ну… Було. Недовго. Вона поводилася дивно, потім сказала, що вагітна. Але я не знаю — може, вона це видумала. Після цього вона зникла. Я не впевнений, чи це моя дитина.

Його відповідь не давав мені спокою. З одного боку, я завжди вірив синові. Він виріс у строгості, я сам його виховував, працював на двох роботах, усього себе позбавляв, аби він жив краще. Він став гарним фахівцем, його поважають на роботі, але сім’ю так і не створив. Я часто просив його подумати про дітей, мріяв стати дідусем. А тепер — ось воно: онук знайшовся сам, нізвідки.

Через день я все ж таки зателефонував Оксані. Вона не здивувалася.

— Ярикові шість. Народився у квітні. І так, я не робитиму жодних тестів. Я точно знаю, хто його батько. Ми розійшлися, коли я була вагітна. Я не приходила раніше, тому що справлялася сама. Мої батьки допомагають. У нас усе добре. Я прийшла лише заради дитини — він має право знати, що у нього є дідусь. І ви — якщо хочете — можете бути частиною його життя. А якщо ні — я зрозумію.

Я поклав слухавку й довго сидів у тиші. З одного боку — я не міг просто відкинути слова сина. З іншого — я бачив у Ярикових очах щось рідне, невловиме. Посмішка. Погляд. Жести. А може, це просто моє бажання мати онука?

Того вечора я довго дивився у вікно, згадуючи, як водив Андрія до дитячого садка, як ми їли кашу з однієї тарілки, як він уперше пішов до школи. Невже він справді міг кинути жінку з дитиною? Чи це все ж не його син?

Але навіть якщо так — я відчував дивне тепло, думаючи про Ярика. І страшенну образу на себе за те, що сумніваюся. Адже я не вимагав доказів, коли народився Андрій. Чому тепер вимагаю їх від цієї дівчини? Чому не можу просто повірити серцем?

Поки я нічого не вирішив. Я не телефонував знову. Але кожне бачення того місця, де ми зустрілися з Оксаною, змушує мене вдивлятися в обличчя перехожих. Я не впевнений, чи Ярик мій онук. Але й відпустити цю думку не можу. Мрія стати дідусем всередині мене не вмирає. І, можливо, скоро я все ж наберу той номер. Хоч би для того, щоб просто познайомитися з хлопчиком, який назвав мене дідусем.