З життя
«Свекруха домоглася розлучення, а тепер благала повернути сина: запізно»

Було колись життя, яке розпалося на шматки через те, що давно називають «матичиною любов’ю». Та не любов’ю, а владою.
Звуть мене Олеся Гнатюк, і мені тридцять два. Нещодавно завершився один із найважчих періодів мого життя — розлучення з чоловіком, якого звали Тарас. Прожили ми разом трохи більше трьох років, і, чесно кажучи, то були не найлегші роки. Але корінь наших сварів, образ і, зрештою, розпаду — зовсім не Тарас. А його мати, Надія Петрівна.
Вона з перших днів мене не прийняла. Навіть коли ми лише зустрічалися, вона нашептувала Тарасові, що я «не з його кола», що «занадто вперта» і «псую його майбутнє». Її улюблена мудрість була:
— Одружуються не з кохання, а з розумом, інакше доведеться злиднювати.
Після весілля я намагалася знайти з нею спільну мову. Дарувала подарунки, запрошувала в гості, доглядала під час хвороб. Та все було даремно. Вона знаходила привід уколоти мене при кожній нагоді. Шепотіла Тарасові, що я «не вмію варити борщ», що діти в нас будуть «негарними», бо в моєї бабці «була з горбом», і навіть стверджувала, що бачила, як я «кокетливо посміхаюся» сусідові.
Вона постійно підливала оливи у вогонь. Втручалася в наші розмови, з’являлася без запрошення саме тоді, коли її найменше чекали, влаштовувала сцени ревнощів. Переконувала сина, що я його зраджую, і одного разу навіть привела до нашої домівки дівчину, з якою, як виявилося, мріяла його «оженити». Організувала вечерю за свічками в нашій же хаті! Сама приготувала, сама все оформила. А я того дня, до речі, працювала до ночі.
Тарас спочатку лише знизував плечима:
— Мати трохи ексцентрична, не звертай уваги.
Але з часом він ставав все мовчазнішим. Все рідше підтримував мене. Все частіше дивився у вікно, коли я плакала.
А потім мені стало не витримати. Я прокидалася вночі з відчуттям тривоги, серце билося нерівно, вага тікала. І одного дня я зрозуміла: я не живу, а лише існую. Я більше не могла дивитися, як мати мого чоловіка методично руйнує наш шлюб, а він — мовчить. Я зібрала речі й пішла. Без криків. Без скандалів. Просто обірвала нитку.
Тарас навіть не спробував мене зупинити. Через день він повернувся до матері. Вона, мабуть, досягла свого.
Минуло два місяці. І от одного суботнього ранку у двері постукали. На порозі стояла вона. Надія Петрівна. Заплакана, з тремтячими руками, з пакетиком цукерок — «на чай».
— Олесю, — прошепотіла вона, — повернися до Тараса… Він зовсім інший. Звільнився з роботи. Почав пити. Каже, що не хоче жити…
Я спочатку навіть не зрозуміла. А потім усміхнулася.
— Ви ж того й хотіли, пам’ятаєте? Щоб ми розійшлися. Щоб я зникла з його життя. То ж тепер насолоджуйтеся сином. Він тепер лише ваш. Ви ж так старалися.
Я зачинила двері. Не через злопам’ятність. А тому що боляче.
Відтоді вона пише мені майже щодня. Благає. Каже, що не знала, як добре я втримувала Тараса в формі, що я була прекрасною дружиною, господинею і взагалі — «світлою людиною». Я читаю її повідомлення і не вірю. Невже це та сама жінка, яка три роки руйнувала моє життя?
Я не повернуся до Тараса. Я не можу повернутися туди, де мене так довго ламали. Навіть якщо він зміниться, навіть якщо зрозуміє — я вже не та Олеся. Я більше не чекаю чиєїсь любові. Не шукаю схвалення. Я просто хочу спокою. Тиші. Радості. Без вічних докорів і поглядів у нікуди.
Нехай тепер Надія Петрівна тішиться своєю перемогою. Адже вона її здобула. Тільки з таким результатом, якого сама не очікувала. Нехай подумає. Якщо, звісно, ще може.
