З життя
«Свекруха старається для нас, а від її “допомоги” в мене вже сіпається око…»

«— Я ж для вас стараюся! А ви це не ціните! — каже свекруха, а в мене від її допомоги вже здригається око…»
Інколи я ловлю себе на одній-єдиній мрії: втекти. Куди завгодно — в інше місто, на край світу, хоч у село під Львовом. Головне — якомога далі від мами мого чоловіка. Бо інакше я просто з’їду з глузду. У мене вже починається нервовий тік щоразу, коли чую її жвавий голос: «Я принесла вам потрібну річ! Ви будете в захваті!»
Коли ми з Іваном тільки одружилися, друзі на всі голоси заздрили: мовляв, тобі із свекрухою пощастило. Не бурчить, не лізе у стосунки, навіть паляниць не приносить без дозволу. Спочатку так і було — вона всіляко показувала, що підтримує нас. Але, мабуть, всередині в неї копилася енергія, яка рано чи пізно мусила вирватися назовні. І коли вирвалася — знесла все, що ми будували.
Спершу вона намагалася влаштувати нам розкішне весілля, з усіма «гірко!», банкетами та сорока гостями, але ми відмовилися. Ледь відкрутилися від цього жаху завдяки випускному її молодшої доньки — туди вона і перекинула свою гіперактивність. Але не заспокоїлася.
Тоді ми знімали квартиру. Нормальна, світла, охайна. Та свекруха почала приносити туди «потрібні речі» — старі тарілки з тріщинами, виделки, якими страшно було їсти, і, звичайно ж, штори… Ці штори досі мені сняться у кошмарах — оксамитові, вишнево-червоні, з дірками від молі.
— Це ж оксамит! Просто підший, і буде як новеньке! — з ентузіазмом говорила вона.
А в мене в голові крутилася одна думка: чому ти сама їх не повісила у себе, якщо вони такі чудові?
Коли ми нарешті назбирали на свою квартиру — завдяки моїм батькам та хрещеним Івана — я наївно сподівалася, що тепер почнеться нове життя. Але свекруха вирішила, що раз грошей не дала, то допомагатиме інакше. А саме — усім, чим завгодно, аби від цього у нас волосся дибом ставало.
Спершу вона притягла шпалери. Їм, мабуть, років сорок. Вицвілі, вологі, із запахом старої комори. Потім вона наполягла, щоб плитку у ванній нам поклав «дядько Петро» — знайомий «золоті руки». Цей «майстер» усе поклав криво, плитка відпадала вже через тиждень, шви пішли плямами, і ми врешті платили іншим робітникам за виправлення всієї цієї «безкоштовної допомоги».
Наступним був холодильник. Його вона буквально втягла на своїх плечах. Гудів він, як реактивний двигун, а запах… Здавалося, всередині хтось помер. Ми з Іваном його викинули того ж дня, але свекруха влаштувала трагедію:
— Його просто треба було відмити! Він би вам служив ще з десяток років! А ви невдячні!
Потім був диван із дачу двоюрідної сестри. Потім сервант із радянського минулого. Потім килим, що пахне старим і сирим. Усе це ми відмовилися прийняти — і щоразу це був скандал. Сльози. Образи. Докори.
Тепер я чекаю дитину. Ми довго приховували, але коли животик став помітним — довелося розповісти. І все… Свекруха одразу почала зарати «придане» із б/в речей: коляска від якоїсь Оленки, ліжечко від Надійки, одяг, у якому виросло четверо дітей…
А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжечку, в якому невідомо хто лежав. Не хочу, щоб вона їздила у колясці із зламаними гальмами. Не хочу вдягати її у чужі, випрані до дірок речі. Мені гидко. І мені боляче, що мою думку ніхто не враховує.
Зараз свекруха продовжує своє наступ. Я мовчу. Вагітність — не найкращий час для конфліктів. Оборону тримає Іван, він пояснює, відмовляє, відбивається. Але я бачу — він втомлюється. Енергії у його матері — як у ядерного реактора, і кінця цьому не видно.
Інколи мені хочеться продати квартиру, поїхати й нікому не казати, куди. Просто зникнути. Я не зла. Я просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових штор, холодильників-привидів і килимів із минулого століття. Хочу дихати. Хочу жити. Хочу народити дитину — і щоб у нас було наше затишне, нове, чисте, спокійне гніздо. Без візитів «з добрими намірами», від яких хочеться вити.
