З життя
Матір здала в дім для літніх людей, а згодом дізналася, що брат подарував їй власний дім.

Жадібність, прихована під маскою турботи, часто стає зрадою. І якщо хтось вважає, що родинні зв’язки — це гарантія любові, ця історія розвіє такі наївні сподівання.
Ганна Петрівна завжди була простою та доброю жінкою. Життя їй випало нелегке — рано овдовіла, сама виростила двох дітей: доньку Соломію та сина Ярослава. Працювала медсестрою в лікарні, ніколи не нарікала, не просила допомоги. Усе, що мала, віддавала дітям, сподіваючись, що вони прикрасять її старість.
Коли Ганні виповнилося 70, здоров’я почало зраджувати. Серце коливалося, ноги слабшали, тиск підстрибував. Соломія запропонувала матері продати стареньку хату в селі й переїхати до неї в квартиру в Києві.
— Мамо, тобі самій у глушині небезпечно, а у нас тепло, онуки поруч, — переконувала донька, дивлячись у вічі з вимушеною посмішкою.
Ганна Петрівна повірила. Продала домівку, віддала гроші доньці — на ремонт, на «спільне майбутнє». І перебралася.
Спочатку все нагадувало казку: затишок, сімейні вечері, онуки. Але незабаром Соломію почало дратувати буквально все: матерні поради, запах ліків, навіть кашель уночі. Кожне слово Ганни вона сприймала як нав’язливість.
— Мамо, тобі потрібен догляд. Я знайшла гарний будинок для літніх. Там лікарі, процедури… і ніхто не буде на тебе сердитися.
І матір відвезли в притулок. Без пояснень, без сліз. Оформили як тимчасове перебування — і більше не поверталися.
Але у Ганни був ще син — Ярослав. Він жив у Львові, навідувався рідко, але мати завжди говорила про нього з теплом: «У Ярика велике серце. Він не покине». І вона не помилилася.
Якось Ярослав приїхав несподівано — хотів зробити сюрприз. Але вдома матері не знайшов. Сусідка розповіла все: як Соломія відвезла Ганну, як продали хату, як донька розпорядилася матчиними грошима.
Ярослав рвонувся до притулку. Побачив свою матір, котра колись була жвавою і усміхненою, тепер сиділа на лавочці, згорблена, з порожнім поглядом. Серце його перевернулося.
— Мамо… як же так? — припав до неї на коліна. — Ти ж такого не заслуговувала.
Плакали обидва. Вона — від болю і приниження. Він — від провини і лютості. Тоді Ярослав ухвалив рішення: забере матір до себе, не дасть їй згаснути.
За місяць Ганна Петрівна в’їхала в новий будинок — невеликий, але затишний котедж біля Львова. Там пахло медом і свіжістю, у дворі цвіли соняхи, а на вікнах майоріли вишиті рушники.
— Мамо, тепер це твій дім. Ти тут — господиня.
Невістка зустріла свекруху обіймами: «Ви для нас — рідна людина».
Все могло б закінчитися щасливо, якби не наступний візит Соломії. Вона прийшла в притулок за «допомогою» — так вона називала мізерну пенсію матері, яку забирала під приводом «скрутних часів».
Але їй сказали, що Ганни Петрівни вже немає. Донька запанікувала. Дізнавшись нову адресу, приїхала зі сльозами та скаргами:
— Мамо, у нас лихо. Чоловік зовсім без роботи… Ти ж моя мати…
Але стрів її не зламаний погляд старої жінки, а твердий голос брата:
— Соломіє, більше сюди не з’являйся. Дім — мій. Мама житиме тут. А ти, якщо так важко — повертайся в село, спробуй почати спочатку. Хочеш допомоги? Іди в притулок, там, як ти казала, і лікарі, і турбота.
— Як ти смієш?! Я ж твоя сестра!
— Ти? Та, що здала матір, коли їй було найгірше? Не підходь більше. Якщо побачу тебе біля її дому — пожалкуєш.
Соломія розвернулася й пішла. Без сліз. Без каяття. Лише з лютим поглядом.
А Ганна Петрівна того вечора сиділа біля вікна, тримала в руках глиняну чашку з чаєм і вперше за багато років відчувала, що вона — не тягар. Її люблять. Їй раді.
Син підійшов, накрив її плечі кожухом і поцілував у скроню:
— Усе добре, мамо. Тепер буде інакше.
Життя часом випробовує нас, але справжня родина завжди знайде шлях до серця.
