«Чому син залишився, бо невістка проти: наш дім їй не потрібен»

Колишні часи, коли серце ще боліло від таких речей, але тепер лише спогади залишились…

— Ну ось, і не приїде… — зітхає Валентина Сергіївна. — Ми з чоловіком вже й не хвилюємось, звикли. Завжди одна й та сама пісня: спочатку обіцянки, а потім — мовчанка.

— Що трапилось цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пригадую, ви з нею якось не дуже лаштували…

— Може, й не дозволила. Хоч син ніколи прямо не казав, що це вона його тримає. Та ж воно видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — нічого. Вона знайшла, як його втримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачте, не може вирвати жодного дня, — говорить Валентина, ледве стримуючи образи.

Йдеться про її сорокарічного сина Тараса. Він покинув рідне село ще дванадцять років тому, влаштувався в обласному центрі, працює механіком. Раніше сам усе робив руками, тепер лише керує. Одружився в місті, купив оселю. Усе сам. Дружину свою, Марічку, знайшов пізно — обоє були вже не першої молодості, коли зійшлись.

— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалась, — додає Валентина. — І я розумію чому. Характер у неї… важкий. З першого погляду не спіймалися. Я старалась, чесно. Але вона… ніби зразу вирішила, що я — ворог.

— Я її чула разів із два по телефону, — встромляє слово сусідка, — так вона наче глузує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що Тарас у ній знайшов.

Марічка майже не спілкується із батьками Тараса. Раз на рік, за її великою ласкою, він може до них заїхати. Та й то — без неї. Цього року Тарас обіцяв приїхати навесні — допомогти з покрівлею. Квитки купив. Та невістка, як з’ясувалось, усе переграла.

— Вона вагітна, — з досадою каже Валентина. — Тепер, бачте, не можна її саму залишати. Хоч жінка доросла, медсестра, що їй може загрожувати? Вже два тижні, як почала йому мозок виносити. Він спочатку спирався, а потім…

— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Валентини. — Він що, її за ручку на роботу водить? У неї ж батьки поруч — нехай допомагають. Чому він мусить від усього відмовлятись заради неї?

— Ось саме так, — підхоплює Валентина. — Я певна: це її мати підмовляє. Мовляв, не пускай, раптом повернеться — і розійдеться. Її молодша донька, до речі, вже так і залишилась із дитиною на руках. Тепер живе у батьків.

— Та ж Тарас — не такий, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?

— Що ти! — махає рукою жінка. — Марічка ніколи не приїде з ним. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені взагалі більше синові не дзвонити. Даремно.

— А що вона йому сказала?

— Що ми завжди чогось від нього хочемо. Що тримаємо його подалі від сім’ї. Що в неї вже немає сил із нами боротися. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не “балувати примхами старих”. І що наш дім їй не потрібен, залиште його собі.

— Отака зухвала! А син?

— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Та ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?

Чоловік Валентини не витримав. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — найме бригаду, зробить усе сам. А Тарас нехай сидить із дружиною, коли вона тепер для нього важливіша за батьків.

— Тільки ж він не розуміє, — тихо промовляє Валентина. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні…