З життя
Як знайти новий дім для літньої матері?

**Щоденник**
Я більше не можу. Куди подіти мою стару матір?
Не знаю, скільки ще витримаю. Спочатку здавалося — це лише важкий період, що любов і терпіння допоможуть його пережити. Але зараз я на межі. Емоційно, фізично, морально. Можливо, хтось засуджуватиме мене за ці слова. Але хтось зрозуміє — адже сам через це пройшов. Хочу розповісти свою історію — не заради виправдань, а просто щоб виговоритися.
Мене звати Тетяна, я друга дитина у сім’ї. Старший брат на три роки старший. Мама народжувала нас у зрілому віці: його — у сорок два, мене — у сорок п’ять. Батьки довго не мали дітей, і коли нарешті сталось, для мами ми були справжнім дивом. Ми стали її сенсом життя. І хоча вона була старшою за інших матерів, давала нам усе — турботу, тепло, освіту.
Коли мені було сімнадцять, помер тато. Для нас із братом це був жахливий удар, але для мами — кінець світу. Вона ледве оговтувалася, і я, як могла, підтримувала її. Брат виїхав на навчання, потім до Канади — на роботу, кар’єру, власну сім’ю. Ми залишилися удвох. Я — і мама.
З того часу минуло багато років. Зараз мамі сімдесят вісім. І я все ще поруч. Тільки тепер це вже не просто мама, а людина, що потребує постійного догляду. Практично цілодобового. І я не справляюся.
Мама забуває елементарні речі: залишає увімкненим праску, не вимикає плиту, кладе чайник у холодильник, а молоко — у шафу. Я вже сто разів казала, що не треба мені допомагати — сама все зроблю. Але вона продовжує — з добрих намірів, звички, бажання бути корисною. Тільки це більше заважає, ніж допомагає. А мені соротно сказати: «Мамо, не треба», — бо я бачу, як їй боляче від власної безпорадності.
Нещодавно сталося найжахливіше. Мама вийшла на вулицю і не повернулася. Забула, куди йде, де живе. Ми шукали її більше трьох годин. Я обдзвонила всіх знайомих, оббігла район, ледь не збожеволіла. Знайшла випадково — подруга побачила її в іншому кінці міста й подзвонила мені. Мама була розгублена, змерзла, налякана. А я — опустошена, зламана, без сил.
І це вже не виняток. Це — норма. Постійна напруга. Страх, що щось трапиться. Відповідальність, що давить. Я не можу розслабитися ані на хвилину. Прокидаюся серед ночі від шерехів. Не їду нікуди. Не живу — існую. Я — не донька, я — сидінка. І це повільно, але вірно руйнує мене.
А в мене ж своя сім’я. Чоловік, діти, онуки. Я їх люблю, жила для них. Та тепер на моїх плечах — мама. І я відчуваю, як у мене закінчуються сили. Я втомилася. Вигоріла. Плачу вночі, бо не знаю, що далі робити.
Мені навіть страховито сказати вголос: «Куди віддати маму?» Саме слово — «віддати» — звучить, як зрада. Немов я не донька, а чужа. Але ж є ж будинки для літніх. Пансіонати з доглядом. Спеціальні заклади. Чому я не можу подумати про це без провини?
Тому що нас так виховали. Бо мати — це святе. Бо вона мене народила, виростила, берегла. І тепер мій обов’язок — бути поруч. Але обов’язок — не вирок. Не хрест. А в мене відчуття, ніби на шию начепили камінь і сказали: «Неси, поки не впадеш».
Брат допомагає грошима, дзвонить, співчуває. Але він — за океаном. Не бачить, як мама плаче вночі, як плутає у дворі дорогу, як називає мене ім’ям бабусі. Не бігає у паніці, коли вона не вертається з магазину. Не збирає розбиті тарілки. Він живе спокійно. А я — тут. У цій хаті. У замкнутому колі.
Не знаю, що робити. Просто хочу дихати. Прокинутися без тривоги. Поїхати до доньки, не боячись, що за цей час мама підпалить хату. Я не прошу багато. Хочу трохи життя. Трохи тиші. Трохи себе.
Може, хтось і засуджуватиме мене. Скаже, що я погана донька. Що матір треба носити на руках до кінця. Але нехай спершу сам поживе так рік, два, п’ять. А потім скаже, як це — бути живою людиною, але не мати права на відпочинок.
Я не хочу відмовлятися від мами. Хочу, щоб їй було добре. Щоб про неї дбали, щоб вона була в безпеці. Хочу любити її, а не боятися. Але зараз… я просто не можу. І якщо є місце, де їй буде краще, де допоможуть, де будуть пильнувати — може, варто подумати про це?
Не знаю. Справді не знаю. Але я більше так не можу…
