Гроші Надії вичерпалися. Повністю.

У Олени Петрівни закінчилися гроші. Абсолютно. Гаманець був порожній, і навіть у кишеньці для копійок лишилося лише кілька монет по десять і п’ятдесят копійок… Старша жінка зітхнула: треба якось дотягнути тиждень до пенсії. Їй-то вистачить: є вівсянка, трохи гречки, залишилося кілька картоплин, півпляшки олії стоїть. А ось чим годувати Кузьму?..
Кузьма — це кіт, якого Олена Петрівна минулого року підібрала біля магазину. Хто покинув бідолашного на певну смерть, жінка не знала, але залишити його пищати на вулиці не змогла. Так і з’явився у неї пухнастий співмешканець, який виріс у справжнього рудого красеня. І його точно не змусиш їсти вівсянку на воді…
Ні, зазвичай пенсії Олені Петрівні на місяць вистачало. Їм з Кузьмою багато не потрібно було. Але цього разу не розрахувала: сусідка з третього поверху попросила грошей у борг. Як тут відмовиш? Марину чоловік нещодавно покинув, дитина маленька, сама ще не працює… Жінка вона хороша, добра, і борг поверне — в цьому Олена Петрівна не сумнівалася. Але ось зараз самій теж… хоч позичати йти. Але ні в кого їй зайняти…
У цьому будинку Олена нікого, окрім Марини, не знала. Переїхала вона сюди якраз рік тому. І Кузьму в нове житло, як годиться, першого впустила… У більшості квартир мешканці постійно змінювалися: одні виїжджали, інші заїжджали. Де ж тут познайомитися? Найбільше кивали одне одному, коли зустрічалися біля ліфта. Декілька квартир стояли порожніми. А інші мешканці будинку більшу частину доби проводили на роботі або в дорозі, їм теж не було до знайомств із сусідами…
У будинку, де Олена Петрівна жила раніше, все було інакше: вона знала всіх, і всі знали її. Прожила жінка там майже сорок років! З багатьма сусідами ще й працювала в одній лікарні. І ось на старості довелося перебратися на околицю міста… Ех…
Попередню квартиру Олена з чоловіком отримали, коли тільки-но народився син. Покійний Василь Кондратович був хірургом від Бога — так казали про нього всі, хто працював поруч або ж відчував на собі майстерність лікаря. У звичайній районній лікарні він оперував майже 38 років… А вона була там же медсестрою.
Не тільки за лікарську майстерність поважали Василя Кондратовича, але й за вражаюче добре серце. Нікому не міг він відмовити: брався за найбезнадійніші випадки, коли від пацієнта відмовлялися всі інші лікарі, а потім сам доглядав за пацієнтами, довіряючи турботу про них лише дружині. Бувало, і з ложечки годував своїх хворих, підбадьорював, навіть перев’язки робив сам. І витягав людей мало не з того світу!
Одного разу — Олена Петрівна добре пам’ятала той випадок — у відділення привезли чоловіка прямо з вулиці… Скільки він пролежав у парку, важко сказати, але на стіл до чоловіка потрапив майже бездиханним. Чоловік був не місцевим, приїхав до міста по роботі. Вирішив прогулятися і отримав удар по голові — хтось зазіхнув на його гаманець, телефон та куртку.
Оперував тоді Василь майже дванадцять годин. А потім декілька діб провів у реанімації, поки пацієнт не почав приходити до тями… І з’ясувалося, що вдома у Леоніда (так звали постраждалого) залишилася донька-підліток. Від’їжджаючи буквально на два дні, він попросив сусідку доглянути за дівчиною…
Василь Кондратович сам особисто поїхав у село, де жив Леонід, привіз його доньку і поселив у своїй квартирі до повного одужання батька. Тоді Яна жила у них три місяці, навіть у школу її Василь прилаштував. Це був весь мій чоловік: якщо він брався комусь допомагати, то робив це від душі і до кінця…
Але свого сина вони з Васею упустили… Проводячи більшу частину часу в лікарні, забезпечували Марка всім необхідним, перевіряли щоденник, іноді ходили на батьківські збори в школу. І не помітили, як з домашнього хлопчика син перетворився на цинічного і безпринципного юнака.
Навчатися Марк не захотів, в армію його не взяли через поганий зір. Вдень син спав, ночами засиджувався за комп’ютерними іграми. І йому постійно потрібні були гроші, які він не вважав за сором вимагати у батьків…
– Надя, кого ми з тобою виростили? — іноді сумно питав чоловік, дивлячись, як син із червоними після чергової безсонної ночі очима спорожняє холодильник. — Кому на старості потрібні будемо?..
Олена і сама думала про це. І розуміла, що підтримки від сина не буде…
Так і вийшло…
65 років було Василю, коли у нього стався інсульт. Чоловік відновився, але оперувати більше не міг. Проте роботи не полишив — ще декілька років працював у поліклініці на прийомі. А три роки тому його не стало… Повернувся додому з роботи, роздягнувся, сів на диван — і все. Серце зупинилося…
І ось тоді Олена відчула в повній мірі, що означає вираз “пекло на землі”… Марк просто зводив матір, вимагаючи грошей на свої іграшки, на якісь проекти, які йому нібито приноситимуть прибуток, на новий комп’ютер і далі, і далі…
І без того скромні заощадження, які вдалося накопичити ще за життя чоловіка, швидко розтанули. А пенсії Олени ледве вистачало на найнеобхідніше. Де вже тут виконувати всі примхи Марка?..
Вона намагалася переконати сина, щоб він сам почав заробляти. Ці вмовляння тільки злили Марка. І одного разу він підняв на матір руку…
Після цього випадку Олена Петрівна зрозуміла, що в одній квартирі з сином жити вона не зможе.
Через знайомого ріелтора, колишнього пацієнта чоловіка, вдалося швидко продати їх “трішку” в центрі за гарну ціну. На виручені гроші так само швидко придбала дві однокімнатні квартири у спальних районах — собі і Марку. І потекло в неї зовсім інше життя…
Олена Петрівна трохи труснула головою, ніби відганяючи сумні спогади. Так, минулим ситий не будеш… Треба щось придумати, щоб дотягнути цей тиждень до пенсії…
Жінка підійшла до книжкової шафи. Може, спробувати продати кілька книжок? На вуличному ринку — вона бачила — старі книжки постійно є в продажу.
Бібліотеку вони з чоловіком збирали все життя, але зараз вона навряд чи комусь потрібна… Ось томик Франка. Прекрасне видання! Цю книгу Василю подарувала одна актриса, яку чоловік оперував після складного перелому ноги… Шевченко, Коцюбинський, Стус, Нечуй-Левицький, Франс… Олена Петрівна провела пальцем по строгим обкладинкам, але так і не наважилася нічого вибрати…
“А якщо… продати пальто?” — несподівано подумала вона.
Жінка вийшла в передпокій, розчинила дверцята шафи, обережно дістала загорнуте в чохол каракулеве пальто…
У гардеробі Олени Петрівни це була єдина дорога річ. Пальто їй подарував чоловік на 45-річницю спільного життя, якраз незадовго до інсульту.
Тоді вони зайшли в невеличку крамницю, де продавали шкіру та хутро, щоб купити Василю дублянку. І виявилося, що власник крамниці — теж колишній пацієнт чоловіка. Побачивши лікаря, той був безмежно радий. І запропонував на будь-яку річ просто казкову знижку. Чоловік одразу передумав купувати дублянку (“Я і в старій ще добре поношу”) і запропонував Олені вибрати собі пальто…
Вона довго ходила між рядами, боячись навіть уявити себе в цій красі… Зрештою власник крамниці запропонував їй звернути увагу на каракулеве манто, попередньо сховавши цінник від погляду жінки. Олена приміряла пальто… І чоловік без вагань сказав: “Беремо! Буде тобі, Олено, подарунок на 45-річницю нашого весілля!”
Це пальто Олена так жодного разу і не одягла… Василь бурчав: “Ну що ти його бережеш? Носи, а то ще міль з’їсть. Один ж живемо! Хоч королевою походиш, у молодості-то такої можливості не було…”
Але Олені було шкода одягати розкішну річ для звичайного походу в магазин. А більше вона нікуди і не ходила…
– Ну що, Кузьмо, — зітхнувши, сказала жінка, — пішла я добувати тобі грошей на м’ясо та рибку… Може, хоч п’ять тисяч хто за мої хутра дасть…
На невеличкому ринку було безлюдно. Рідкісні покупці зупинялися біля товарів, що їх зацікавили, торгувалися або ж одразу діставали гаманці й швидко покидали базарчик. Більшість підходили до столиків з книжками. Олена, яка стояла біля краю, тримала своє пальто в руках і сором’язливо опускала очі щоразу, як хтось кидав на неї погляд.
“Нащо я з цим каракулем сюди припхалась… Треба було Франка брати”, — подумала вона…
Увагу Олени привернув автомобіль, що припаркувався неподалік. З нього вийшла молода жінка, яка здалася Олені смутно знайомою. Пробігши повз, жінка теж поспішила до столиків з книжками…
“Так, прорахувалася я, — знову з сумом подумала Олена. — Залишиться, видно, мій Кузьма сьогодні голодний”.
Зітхнувши, горе-продавщиця почала складати своє пальто і упаковувати його до пакета…
– Олено Петрівно! Це ви?!!
Жінка здригнулася. На неї з подивом і одночасно з радістю дивилася та сама дама з авто:
– Ви не впізнали мене? Я Яна! Пам’ятаєте? Я у вас жила, коли тато після операції в лікарні лежав. Його Василь Кондратович оперував!
– Яночка! Точно! Те-то я дивлюся, обличчя, наче, знайоме! – здивувалася Олена. – Як ти тут? Як тато?..
– Зачекайте, Олено Петрывно, спочатку я, – перебила її Яна. – Я ж вас шукала! До вашої квартири їздила, але там нові мешканці, а вашої адреси вони не знають. Я і в лікарню ходила, там теж ніхто не міг мені допомогти. Телефон дали, але номер не обслуговується… Що у вас сталося?..
Олена Петрівна зітхнула:
– Ой, Яно, довго розповідати… Василь Кондратович помер, ти, напевно, вже знаєш… А одна я без нього… Та що там говорити, важко мені без чоловіка…
Сльози самі собою потекли щоками Олени Петрівни. Яна підскочила до неї, обійняла, пригорнула до себе худеньке тіло в старенькому заношеному пальті… Промовила:
– Так, складай свою торгівлю і поїхали до нас. Заперечення не приймаються! Тато буде дуже радий вас бачити!
Посміхаючись, старша жінка пішла за молодшою до машини…
Цього вечора сльози ще не раз наверталися на очі Олени Петрівни… Плакала вона, коли згадували з Леонідом і Яною покійного Василя, коли розповідала про важкі стосунки з сином…
Яна ж розповіла, що вони з батьком переїхали до міста близько року тому. У них був свій бізнес, який після переїзду вдалося розширити.
– Ми відкрили кілька меблевих магазинів, є своє маленьке виробництво. Квартиру купили. Я заміжня, чоловік зараз поїхав укладати новий контракт із постачальником. Тато живе з нами, – ділилася Яна з Оленою Петрівною…
Час пролетів непомітно. Глянувши на годинник, жінка спохопилася:
– Так у мене ж там Кузьма один сидить, голодний! А я так нічого і не купила йому!
Яна посміхнулася:
– Не переживайте, Олено Петрівно, не залишимо ми вмирати з голоду вашого вихованця. Зараз заїдемо в магазин, і доставлю вас додому, як королеву!
Жінка зніяковіла:
– Та що ти, Яночко, перестань. Я потихеньку доберусь…
Яна подивилася прямо в очі Олені Петрівні:
– Дорога моя, я не для того вас шукала, щоб так ось просто відпустити. Ви з Василем Петровичем зробили неможливе: повернули мені тата буквально з того світу! І мене прийняли, як рідну доньку, дбали про мене… Знаєте, я рано залишилася без мами. І часто уявляю яка б вона була зараз… Ви на неї дуже схожі – своєю добротою, безкорисливістю… Я б хотіла стати вам дочкою, якщо ви не проти, звичайно. Тільки дозвольте мені бути поруч і хоч трохи скрасити ваше життя…
І Олена Петрівна знову заплакала, притиснувшись до плеча Яни… Леонід стояв поруч, теж крадькома витираючи сльози.
З квартири Олена Петрівна вийшла в своєму каракулевому пальті. Яна настояла. Сідаючи в машину, жінка дійсно почувала себе королевою.
“Васю, дорогий мій чоловіку, твоє добре серце і зараз допомагає мені, – думала вона. – Бачиш, як воно в житті буває… Ти людині допоміг, тепер і я не самотня… І твій подарунок, нарешті, згодився… Правий ти, рідний: один раз живемо…”.