З життя
Я осиротіла в шість: три доньки залишилися без матері

В шість років я залишилася сиротою. У матері вже було двоє дівчаток, а народжувала вона третю. Я все пам’ятаю: як мама кричала, як зібралися сусідки, плакали, як затихав мамин голос…
Чому не викликали лікарів, не відвезли маму до лікарні? Досі не можу цього зрозуміти. Чому? Чи було до села далеко? Дороги завалило? Я так і не дізналася, була ж якась причина? Мама померла під час пологів, залишивши нас удвох і крихітну новонароджену Оленочку.
Після смерті мами батько був розгублений, у нас тут не було ніякої рідні, всі на заході країни, нікому було допомогти батькові впоратися з нами. Сусіди порадили тату негайно одружитися. Не минуло й тижня після прощання з мамою, як батько став нареченим.
Порадили йому свататися до вчительки, казали, що вона добра жінка. Батько пішов, посватася та отримав згоду. Мабуть, сподобався їй батько? Він молодий, вродливий був, це точно. Високий, стрункий, очі чорні-пречорні.
Як би там не було, повернувся батько ввечері з нареченою на оглядини.
– А я вам привіз нову маму!
Мене така досада взяла, гіркота якась якась, я не розумом, а дитячим серцем відчула в цьому щось недобре. У хаті ще все мамою пахло. Ми ще в платтячках ходили, зшитих і випраних її руками, а тепер ось вона вже нова мама. Зараз-то, через роки, я розумію його, а тоді я просто зненавиділа його і наречену його заодно. Що вже ця жінка про нас напридумувала, не знаю, але вона увійшла до хати обнявшись із батьком.
Обидва вони були трохи п’яні, а вона й каже нам:
– Будете мене мамою звати, залишуся.
Я молодшій кажу:
– Вона нам не мама. Наша мама померла. Не називай!
Сестричка заридала, а я як старша виступила вперед.
– Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа ти!
– Дивіться, яка відверта! Тоді я з вами не залишуся.
Вчителька вийшла, а батько, хотів було піти за нею, але завмер на самому порозі та не пішов. Постояв, голову похиливши, потім повернувся, підійшов до нас, обійняв нас, плаче голосно, а ми з ним разом ридаємо. Навіть маленька Оленка у своєму ліжечку занила. Ми оплакували свою маму, а батько – кохану дружину, але в наших сльозах було більше горя, аніж у батькових. Сирітські сльози – вони по всьому світу однакові, і сирітська туга по рідній матері на всіх мовах одна. Це був перший і останній раз у житті, коли я бачила, як батько плаче.
Батько ще тижнів зо два з нами прожив, він у Лісгоспі працював, їхня бригада в ліс ішла. Що робити? Іншої роботи в селі не було. Домовився батько з сусідкою, гроші їй залишив нам на їжу, Оленку віддав іншій сусідці й подався в ліс.
Ось так ми й залишилися самі. Сусідка прийде, зварить нам, піч протопить і піде. Її справ повно. А ми цілими днями вдома самі: і холодно нам, і голодно, і страшно.
Село стало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб сім’ю врятувати. Та не будь-яка, а особлива, здатна прийняти чужих дітей, як своїх. А де таку знайти?
У розмовах дізналися, що у далекій родині нашої односельчанки є молода жінка, яку чоловік покинув через те, що вона бездітною виявилася. Чи була у неї дитина, та померла, а більше Бог дітей їй не дав, толком ніхто не знав. Усе ж таки дізналися адресу, написали листа і через цю тітку Марфу до нас покликали Зіну.
Батько був ще на заготівлі, коли Зіна прийшла до нас рано-вранці. Зайшла в дім так тихо, що ми й не почули. Я прокинулася, а в домі кроки. Ходить хтось, зовсім як мати, гуде посудом на кухні, а по дому запах! Млинці печуться!
Ми з сестрою тихенько стали підглядати крізь щілину. Зіна тихо хазяйнувала: милила посуд, підлоги чистила. Нарешті, вона за звуками зрозуміла, що ми прокинулися.
– Ну, ходіть, біленькі, поїмо!
Нам дивно було, що вона нас біленькими назвала. Ми з сестрою, справді, світлорусі та блакитноокі — у маму.
Зібрали ми сміливість, вийшли з кімнати.
– Сідайте до столу!
Нас вдруге кликати не треба було. Ми млинців наїлися й відчули довіру до цієї жінки.
– Мене тіткою Зіною кликати. Звіть так.
Потiм тітка Зіна викупала нас з Вірою, усе нам випрала й пішла. Ми на другий день чекаємо: вона прийшла! Дім змінився під її руками. Знову чисто й охайно, як при мамі. Минуло три тижні, батько в лісі. Тітка Зіна піклується про нас, краще й подумати не можна, а сама, напевно, переживає дуже й не дає нам до себе прив’язатися. Особливо Вірочка до неї тягнеться. Зрозуміло, їй адже три роки всього було тоді. Я ставилася обережно. Строга була ця тітка Зіна. Сурова якась. Наша мама веселою була, пісні співала, танцювала, батька «Іван» звала.
– Ось приїде батько з лісу, та не прийме мене. Який він у вас хоча б?
Я так незграбно почала батька вихваляти, що ледь усього не зіпсувала! Кажу:
– Він у нас хороший! Смирний такий! Нап’ється й одразу спати!
Тітка Зіна одразу насторожилася:
– Часто п’є?
– Часто! – відповідає молодша, я її ногою під столом штовхаю й кажу:
– Та ні, лише на свята.
Тітка Зіна пішла того вечора заспокоєна, а батько з лісу ввечері приїхав. Увійшов до домівки, озирнувся, здивувався:
– Я думав, ви в біді, а ви як принцеси живете.
Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, задумався, а потім й каже:
– Ну що, піду й я подивлюся на нову господиню. Яка хоч вона?
– Красуня, – швиденько сказала Вірочка, – і млинці пече, і казки розповідає.
Тепер, згадуючи все це, я завжди усміхаюся. Зіну так би мовити, за жодними мірками, красунею не назвати. Худенька, маленька, бліда якась, вона, звичайно, красунею не була, але що можуть діти в цьому розуміти? А може тільки вони й розуміють, в чому вона – краса людини?
Батько засміявся, одягнувся й пішов до тітки Марфи, що жила неподалік.
Наступного дня батько привів нам Зіну сам. Піднявся рано-вранці, сходив за нею, і Зіна знову так несміливо в хату увійшла, ніби боялася чогось.
Я Вірочці кажу:
– Давай цю мамкою звати, ця хороша!
І ми з Вірою в один голос як закричимо:
– Мама, мама прийшла!
Батько із Зіною разом за Оленькою сходили. Ось для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Пилинки з неї здувала. Оля матір не пам’ятала. Віра забула, а я одна пам’ятаю її все життя, та й батько пам’ятає. Я підслухала одного разу, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:
– Чому ти так рано пішла? Пішла та всю мою радість із собою забрала.
Недовго я жила з батьком та мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас у селі не було великої школи. Після сьомого класу у технікум вступила. Я все намагалася раніше з дому піти, а чому? Зіна ніколи мене ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все боялася і відчужувалася. Невдячна я, чи що?
Професію акушерки я собі, напевно, не випадково вибрала. Мені не можна повернутись у часі й врятувати свою матір, але я вбережу іншу…
