Я пам’ятаю все

Я нічого не забула

― Чого це ти зачастила в лікарню до сестри, кожного дня мчиш туди з повними сумками, ― невдоволено сказав Андрій своїй дружині Анастасії, коли вона вкотре повернулася з лікарні, і вони сіли вечеряти.

― А чому тебе це так дратує? ― здивувалася Настя.

― Та не те, щоб дратує. Я все розумію, вона твоя рідна сестра. Але все ж таки Катя не в тяжкому стані, та й є кому її відвідувати, крім тебе. Чоловік, дочка, син із дружиною… Ти чого туди щодня ходиш? Чи там працює симпатичний лікар, і ти заради нього приходиш кожного дня до сестри?

― Що за дурниця в тебе в голові, Андрію! ― зірвалася на чоловіка Анастасія. ― Як можна таке вигадати. До речі, лікар у Каті – жінка. Тож твоя версія не підходить…

― Ні, Настю, справді, поясни. Яка необхідність щодня після роботи їздити в лікарню до сестри? Ти встаєш тепер о шостій ранку, готуєш морси, бульйони… Потім після роботи мчиш додому, збираєш сумку й біжиш у лікарню до сестри? Це що? Самоістязання якесь, чесно. Ти ж втомилася вже, не висипаєшся. Ось синці під очима…

― Гаразд, я розкажу, бо ти ж не заспокоїшся, ― зітхнула Настя, прибираючи зі столу посуд. ― Зараз закип’ячу чай і поговоримо.

― Давай, ― зрадів чоловік, ― а то я, правду кажучи, нічого не розумію…

***

Сімнадцятирічна Настя Весницька, закінчивши школу, приїхала до великого міста, щоб вступити до університету чи технікуму, як вийде. Народилася та виросла вона в невеликому селищі, де можливості продовжити освіту й отримати професію не було. А Настя дуже хотіла отримати диплом і стати юристом.

Екзамени в університет вона провалила, але їй вдалося вступити до юридичного технікуму, чим вона була неймовірно задоволена. Не хотілося повертатися в селище, де не було жодних перспектив. Працювати продавцем, як її мама, дівчині не хотілося. Та й жити в селищі не хотілося зовсім.

Анастасія твердо вирішила залишитися в місті. Вивчитися, знайти роботу й особисте життя влаштувати. А в селище вона приїжджатиме в гості й батькам допомагатиме, коли сама стане на ноги. І в тому, що так і буде, дівчина не сумнівалася, вона мала дуже далекоглядні плани.

У школі Настя зустрічалася з Віталієм Каличем, однокласником. Але Віталік, на відміну від Насті, не жадав міського життя й нікуди з рідного селища їхати не збирався. Одразу після школи влаштувався на ферму, де працювали його батьки, потім збирався піти в армію й знову продовжити працювати на фермі… Саме таке життя було йому до душі.

Настя ж була в жаху від таких перспектив, тому з Віталієм вона легко розлучилася, розуміючи, що він зовсім не герой її роману. Майбутнього в них немає. Віталій, втім, теж особливо не засмутився, й уже через пів року, як лише йому виповнилося вісімнадцять, одружився з Альоною, яка давно по ньому сохла, і ось, нарешті, він також звернув на неї увагу.

Вступивши до технікуму, Настя отримала місце в гуртожитку й почала звикати до нового життя. Дівчина намагалася добре навчатися, щоб отримувати підвищену стипендію. Батьки щомісяця їй надсилали грошовий переказ, і Настя загалом не бідувала. Не шикарувала, звісно, але голодувати й особливо економити не доводилося.

…Той осінній день Анастасія донині пам’ятає в найдрібніших деталях… Вона їхала в автобусі, поверталася з наукової бібліотеки, де готувалася до семінару з цивільного права. У бібліотеці Настя затрималася до вечора й потрапила в час пік, люди поверталися з роботи, громадський транспорт був переповнений.

Дівчині тяжко вдалося втиснутися в набитий пасажирами автобус, але чекати наступного не хотілося. Та й не факт, що він приїде не таким переповненим… Так можна і не одну годину простояти на зупинці, чого втомленій Анастасії зовсім не хотілося.

Вийшовши з автобуса, де вона почувалася, як оселедець у бочці, Настя з полегшенням зітхнула й у цей момент з жахом виявила, що її сумка порізана… Дівчину пробрав холодний піт, коли вона зрозуміла, що у неї вкрали гаманець…

Це було зовсім не рідкісне явище, крадії таке прокручували постійно, користуючись тиснявою в громадському транспорті й неуважністю пасажирів… А знайти того, хто це зробив, було практично неможливо.

Але найстрашніше було те, що Настя саме сьогодні отримала стипендію, а вчора грошовий переказ від батьків, і всі ці гроші були в гаманці. Вона не встигла сховати їх під матрац у своєму ліжку, як зазвичай робила. І ось тепер гаманець украдений, а вона залишилася без копійки…

Ситуацію ускладнювало ще й те, що нещодавно Анастасія дзвонила до батьків, і мама розповіла, що татові затримують зарплату, тому попросила її бути економнішою, розтягувати гроші, так як невідомо, коли в наступний раз зможуть їй надіслати.

Сказати, що Настя була шокована, нічого не сказати. Сльози градом лились із її очей, вона сварила себе за те, що вчасно не переклала гроші й за те, що в автобусі була недостатньо уважною. Адже чула про такі випадки. Її одногрупницю нещодавно так само обшукали в тролейбусі. І ось тепер Настя сама стала жертвою крадія…

Звертатися до поліції не мало жодного сенсу. Що вона там розкаже? Вона не запам’ятала обличчя жодного з тих людей, з ким їхала поряд в автобусі. І знайти злодія – це навіть не іголку в стозі сіна шукати, бо просто нереально знайти того, хто вкрав її гаманець.

Цей дешевий китайський гаманець, найімовірніше, вже валяється в якомусь смітнику чи в канаві, а гроші з нього крадій забрав собі… Всі її гроші… І на що їй тепер жити? Що буде їсти? З продуктів залишилися тільки пачка маргарину, дві цибулини, чай, трохи гречки й макаронів. На місяць цих запасів, звісно, не вистачить.

― Чого ревеш? ― запитала Юля, сусідка по кімнаті, побачивши заплакану Настю.

Дівчина розповіла про неприємність, що сталася з нею.

― Так… – протягнула Юля. – Не щастить тобі. Але ти сама винна. Хто ж усі гроші з собою тягне? І в автобусі треба було сумку до себе притискати мертвою хваткою, або взагалі гроші в білизну чи в бюстгальтер засунути. Зараз час такий, потрібно постійно бути на чеку й дивитись в обидва… Нестямка ти, Настя… Навчаєшся на відмінно, а в інших справах ведеш себе, як, прости, дурна курка…

Настя сама все це прекрасно розуміла й від слів Юльки їй не ставало легше… Вона навіть не образилася на те, що сусідка по кімнаті назвала її дурною куркою. Саме такою вона себе зараз і почувала… Але час назад не відмотати й нічого вже не можна виправити. Грошей не повернеш, а жити якось треба.

Від думки піти в телефонну кабінку й подзвонити батькам Настя відмовилася. Їй було соромно зізнатися мамі й татові в тому, що вона така нездара. У них зараз і так труднощі з грошима, татові затримують зарплату, і вони живуть на те, що заробляє мама в магазині. А вона майже всю свою зарплату бере продуктами. Їсти-то треба, до того ж, окрім Насті, є ще молодша дочка Катя…

Мабуть, доведеться влаштовуватися на роботу, подумала Настя. Це можна, але ось тільки хто їй одразу заплатить? Спочатку треба буде відпрацювати місяць чи хоча б два тижні, щоби отримати аванс… Хоча аванс, здається, не дають тим, хто тільки влаштувався… Що ж робити? Якась безвихідна ситуація…

― Хочеш, я тебе з багатим чоловіком познайомлю? ― неочікувано запропонувала Юлька.

― З ким? ― не відразу зрозуміла Настя.

― Ой, ти що від життя відстала? З багатим чоловіком, який буде тебе утримувати в обмін на… ну ти розумієш, мабуть. Чи теж треба пояснювати?

― Не треба, розумію…

― Добре, що розумієш. Ну а що, зовнішність у тебе гарна, тож охочих побути з тобою виявиться чимало… І будеш ти у повному шоколаді.

Пропозиція Юлі Анастасії була зовсім не до душі. Від однієї думки про те, щоб стати коханкою якогось престарілого багатія, продавати себе за гроші, Насті стало не по собі… Вона знала, що її сусідка цим не гребує й тому у неї немає матеріальних труднощів, але Насті ця думка була глибоко огидна…

― Ну так що, познайомити? ― знову запропонувала Юля.

― Ні, ― похитала головою Настя й трохи подумавши, запитала. ― Юль, а ти не можеш позичити мені трохи грошей? До стипендії. У мене ж нічого немає зовсім.

― Вибач, але позичити не можу. Все на одяг і косметику витратила, залишилося трохи на їжу. Але моя пропозиція про знайомство в силі, якщо що. Тож подумай. Хоча я на твоєму місці б і не розмірковувала. Знаєш, коли їсти нічого, про свої моральні принципи якось менше всього хочеться згадувати.

Настя нічого не відповіла Юлі, вона повернулася до стіни й знову тихенько заплакала. А невдовзі непомітно для самої себе заснула…