Я це їсти не буду: свекруха скривилася від тарілки борщу

– Я це їсти не буду, – свекруха з огидою подивилася на тарілку з борщем.

– Що це таке? – Олена Василівна зморщила ніс і принюхалася, наче перед нею поставили відро з відходами.

– Борщ, – з усмішкою пояснила її невістка Світлана. Вона зняла кришку з невеликого керамічного супника і почала наливати густий, апетитний бульйон. – Все-таки це справжнє задоволення — готувати з овочів зі свого городу.

– Не бачу особливої різниці, – фыркнула свекруха. – Але ж часу і зусиль, щоб стирчати на городі, витрачається багато!

– Не без того, – доброзичливо засміялася Світлана. – Але коли це твоє хобі — тільки радість.

– Правду кажеш, коли це “твоє”. А не нав’язане, – прошипіла Олена Василівна і зжала губи. – Кому ти стільки наготовила?

– Нам. Тут зовсім небагато. На пару разів.

– Я не буду їсти цю мішанину, – для переконливості свекруха навіть замахала руками і відступила на крок від столу. – Незрозуміло, що там взагалі! – Олена Василівна зобразила позиви до нудоти і прикрила рот рукою, різко відвернувшись від столу.

Світлана закотила очі і зітхнула.

Вона й син Олени Василівни Михайло познайомилися півтора року тому, закохалися з першого ж погляду і розписалися через місяць без надмірних урочистостей.

Зекономлені кошти вклали у свою спільну мрію — заміський будинок, який продовжили облаштовувати з любов’ю.

З Оленою Василівною за весь цей час Світлана бачилася чотири рази. Стільки ж, скільки і Михайло. Причому тричі вона сама умовляла чоловіка відвідати матір на свята.

Олена Василівна з самого початку вважала шлюб сина несерйозністю. Але впливу на дорослого самостійного сина не мала, тому була змушена чекати, на її думку, неминучого розвитку подій.

Який, втім, ніяк не настав, і це починало дратувати.

Олена Василівна щиро не розуміла, що ж Мишко знайшов у цій “простій дівчині”, чим Світлана його зачарувала.

Він був прекрасним хлопцем, якого завжди оточували більш достойні та привабливі дівчата.

До того ж Олена Василівна була городянкою до мозку кісток, такою ж виховала і сина. І зараз материнська інтуїція підказувала їй, що Михайло вже ситий по горло своїм сільським життям, і варто його тільки підштовхнути, як все повернеться на круги своя.

Після такого сумного досвіду він точно знайде собі підходящу супутницю, з якою у Олени Василівни будуть справжні дружні стосунки.

Але потрібно було поспішити і не дати Світлані прив’язати сина дитиною!

План народився сам собою: Олена Василівна зателефонувала невістці і напросилася в гості, адже на новосілля її так і не запросили.

Світлана нагадала, що двічі робила це по телефону, але свекруха завжди відмовляла, посилаючись на зайнятість. Олена Василівна відмахнулася і виявила готовність відвідати сина.

За два дні вона вже стояла у просторій, світлій вітальні і не могла стримати обурення.

Її син, як і вона зі своїм покійним чоловіком, батьком Михайла, терпіти не міг супи!

В їхній родині на стіл подавали лише те, що можна було ідентифікувати з першого погляду.

Як Михайло дозволив, щоб дружина так швидко “сіла йому на голову”?

Невже надурила?

Олені Василівні стало не по собі. Її пронизав холод.

Щодо думки, що Світлана утримує Михайла трюками у ліжку, вона навіть не хотіла думати.

Трюки і Світлана?

Несумісні!

Це напевно чари!

Інакше як пояснити, що син взагалі їсть цю баляндрасу?

Олена Василівна з ненавистю подивилася на невістку.

Прикидається святою простотою, а чоловіка потроху виживає зі світу.

– Чому ж незрозуміло, що тут? – Світлана, не оцінивши артистичного таланту свекрухи, взяла другу тарілку, зачерпнула черпаком борщ і обернулася прямо до Олени Василівни. – Тут все видно. Ось капуста. Це цибуля. Тут морквочка. А це буряк. Я його натерла на тертці. За рецептом моєї бабусі. Ой, а картоплинка не попалася, але я її другим заходом виловлю. А потім сюди свою зелень з грядки, та сметанку!

– Та ти сама хоч відруби запарені їж! – свекруха обурено змахнула руками.

– До речі, вам у вашому віці теж не завадить! Відруби допомагають налагодити роботу кишечника та покращують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора – задоволений господар!

Олена Василівна почервоніла від такої безцеремонності невістки, але залишила це без коментарів і продовжила:

– А Михайла ж навіщо змушуєш це їсти?

Світлана задумливо кліпнула.

– Та він начебто сам їсть.

– Так а що чоловікові робити, якщо вдома більше нічого їсти нема?

– Приготувати самостійно, що подобається? Замовити доставку? Сходити до сусідки? Навідати маму? – Світлана з посмішкою перерахувала варіанти.

На останньому Олена Василівна почервоніла ще більше.

– А ти не знущайся! Могла б виявити повагу і дізнатися у мене, як і що Михайлик любить.

– Олена Василівна, так я у нього й дізналася. Дорослий вже. Дякую, говорити навчили. Каже, що все подобається.

– Так він тобі бреше! Незрозуміло, чи що? Спочатку не хотів засмучувати. А тепер давиться!

– Ох! – обличчя Світлани витягнулося, і вона зі зітханням сказала: – Так борщ же варений, не виливати ж його. Прийдеться давитися. Але ви ж підтримаєте сина?

– Що?! – витріщилася на неї свекруха.

– Ні? Шкода. Мені здається, син був би вдячний за вашу солідарність.

– Та ти!..

– Світлана! Ми повернулися! – пролунав радісний голос Михайла з передпокою.

А вітальню, голосно гавкаючи, залетіла біла пухнаста хмара.

– Ой! – закричала Олена Василівна і сховалася за спину Світлани.

– Не бійтеся, це Лада. Вона не кусається. І вона дуже вихована, – Світлана підійняла руку вгору, собака перестала метушитися, підняла голову і сіла, підкорившись команді. – Моя дівчинка, ну яка ж ти розумничка.

– Чому ви дозволяєте сусідським собакам заходити в дім? – у шоці просипіла Олена Василівна.

– Чому сусідським? Вона наша. А вдома, тому що домашня. Живе з нами разом.

– Вдома?! Але це ж антисанітарія! – з придихом вигукнула свекруха. – І Михайло не любить собак!

– Ні, мам, собак не любиш ти. Привіт, – сказав Михайло, заходячи до вітальні. – Приїхала якраз до обіду.

– Добрий день, сину! – Олена Василівна не зрушила з місця, чекаючи, коли він підійде і поцілує її в щоку, але Михайло лише злегка обійняв матір, а ось Світлані вслід дістався ніжний поцілунок в губи.

– Ну що, обідаємо? – господар повів носом і розплився в блаженній посмішці.

– Я б з радістю, Мишко, лише от нема чим.

– У сенсі, нема чим?

– Таки тільки свинкам їжа готова. Ти, до речі, не казав, що ви їх завели. Це ж який запах буде стояти. Гірше, ніж у місті від машин.

Михайло непорозуміло подивився на матір, потім на Світлану, далі на вже накритий стіл.

М’язи шиї хлопця напружилися, погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже не було тієї легкості, що була хвилину тому.

– Я, відверто кажучи, вже і забув всі ці заморочки, – гірко посміхнувшись, сказав Михайло.

– Які заморочки, сину? Це ж наші смаки! Правила! Традиції, врешті-решт! Ти ніколи не скаржився!

– Я? Поки був малий, боявся розлютити батька. Коли став старшим, не хотів сваритися з тобою.

– Та що ти таке говориш?! – не вірячи своїм вухам, викрикнула Олена Василівна, чим спровокувала Ладу на новий витвор гавкання. – Фу! – тупнула ногою жінка, пригрозивши кулаком собаці, яку стримувала невістка. – У неї, звісно, свої вподобання, – Олена Василівна зиркнула на Світлану, – але що ти за ганчірка, що дозволяєш так себе об ноги витирати?! Рад давитися рештками? Дозволила їй влаштувати з дому зоопарк. Ти господар у домі, чи хто?!

– Я, – похмуро відказав Михайло.

– Тоді й веди себе, як господар! – з полегшенням і почуттям виконаного обов’язку видихнула напруження Олена Василівна.

– Де твої речі? – уточнив у матері Михайло.

– Досі у передпокою! – моментально пожалілася вона. – А я ж голодна ще з дороги.

– Чудово. Подякуй Світлані за запрошення.

– Що?..

– Подякуй Світлані за останню спробу налагодити стосунки з тобою і вибачся.

– Але вона…

– Мама!

– Дякую і вибач, – зі злістю прошипіла Олена Василівна.

Світлана їй стримано кивнула.

– Ходімо.

– Куди?

– У те місце, де все так, як тобі до вподоби, твої правила, твої традиції.

– Але, Михайле, я ж!.. – спробувала втихомирити мати сина, але Михайло її перебив:

– Це ви з батьком не любили супи, тварин, заміське життя. Моє ж думку ніколи не брали до уваги. Але батько якось дав мені класну пораду: “Не подобається наше, створи своє”. Я і створив, мам. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут – моя дружина. Не подобається? У тебе все ще є своє.

– Сину! Це вона настроїла тебе проти мене! – Олена Василівна миттєво перемкнулася на плач. – Зачарувала! – додала вона страшним шепотом.

Михайло не витримав, взяв матір під руку, вивів у передпокій, підхопив її дорожню сумку, відкрив двері, в повній мовчанці довів до воріт і сказав:

– Світлана, між іншим, була на твоєму боці. У неї хороші стосунки з родиною. Вона мені не вірила, що таке може бути, як у нас. Тобі на кухні було приготовлено окрему страву. Але борщ, мамо, був лакмусовим папером. Ти проявилася повністю, – Михайло відкрив дверцята таксі: – Таксі тебе чекає.

– Ти… Але… Коли ти встиг його викликати?.. – пробормотала Олена Василівна, все ще не відійшовши від прямоти сина.

– Я сказав Світлані почекати. Не відпускати одразу. І виявився правий.

– Ти! Та ти! – обурилася Олена Василівна.

– Я, мамо, господар. Як ти і хотіла, – Михайло подав знак таксистові, опустив сумку матері на землю і, не дочекавшись, поки вона сяде в машину, увійшов через ворота і зачинив двері.

– Чари, – остаточно переконалася у діагнозі Олена Василівна і, вже сидячи в таксі, взяла телефон, щоб знайти способи зняття цієї напасті. Має ж бути щось, що поверне їй сина!