З життя
Я змусила чоловіка розірвати стосунки з родиною, що тягнула його вниз

От же, слухай, я тобі розповім одну історію.
Я, Оксана, зробила так, щоб мій чоловік, Тарас, перестав спілкуватися зі своїми рідними. І не шкодую—вони тягнули його на дно, і я не могла дозволити їм зруйнувати нашу сім’ю. Його рідні — не п’яниці та не ледарі, але їхнє мислення було отруйним. Вони вважали, що все в житті має впасти їм просто так, без зусиль. Але ж у цьому світі ніхто нічого не дарує, і я не хотіла, щоб мій чоловік, сповнений потенціалу, потонув у їхньому болоті безнадії.
Тарас — справжній працьовитий чоловік, але йому бракувало іскри, мотивації. Його сім’я у маленькому селі під Дніпром ніколи її не шукала. Вони лише скаржилися: на владу, на сусідів, на долю — на всіх, окрім себе. Батьки Тараса, Василь і Ганна, все життя злиденнували, рахуючи кожну гривню, але нічого не міняли. Їхня філософія звучала так: «Таке життя, треба терпіти». У Тараса був молодший брат, Богдан. Він теж не знав щастя: одружився, але дружина пішла до заможнішого чоловіка, залишивши його з думкою, що жінкам потрібні лише гроші. Ця родина була як чорна діра, яка висмоктувала надію.
Я любила Тараса і вірила в нього. Але через пару років шлюбу, живучи в їхньому селі, я зрозуміла: якщо нічого не змінити, ми до старості носитимемо одне й те саме та шкодуватимемо на хліб. Навіть у невеликому селі можна було знайти гарну роботу, але родина чоловіка заперечувала це. «Нащо працювати на дядька? Виженуть без копійки, і суд не допоможе», — твердив свекор. Він із Тарасом працювали на місцевому заводі, де зарплату затримували місяцями. «Міняти роботу немає сенсу, скрізь лише по блату», — повторював Тарас, як його батько. Свекруха навіть городу не тримала, кажучи: «Все одно вкрадуть, нащо старатись?» Їх бездіяльність мене добивала.
Я бачила, як Тарас, талановитий і працьовитий, гасне під впливом родичів. Вони не просто жили у злиднях — вони змирилися, ніби це вирок. Я не хотіла такої долі ні для нього, ні для себе. Одного разу я не витримала. Сіла навпроти чоловіка й сказала: «Або ми їдемо до міста і починаємо нове життя, або я їду сама». Він спротивлявся, повторював батьківські мантри про те, що нічого не вийде. Свекор і свекруха тиснули на нього, переконуючи, що я руйную сім’ю. Але я стояла на своєму. Це був наш єдиний шанс вирватися з їхніх лап. Зрештою, Тарас погодився, і ми подались до Дніпра.
Переїзд став переломним моментом. Ми з нуля шукали роботу, знімали кут, рахували кожну копійку. Було важко, але я бачила, як у Тарасі прокидається вогонь. Він влаштувався у будівельну компанію, а я — адміністратором у салон. Ми працювали, вчилися, не спали ночами, але йшли вперед.
Минуло п’ятнадцять років. Зараз у нас своя квартира, авто, ми щороку їдемо у відпустку. У нас двоє дітей — старший син Ярослав і молодша донька Марічка. Усього ми досягли самі, без чиєїсь допомоги. Тарас тепер керівник відділу, а я відкрила невелику справу. Наше життя — це результат нашої праці, а не везіння.
До батьків Тараса ми інколи навідуємось, надсилаємо гроші, щоб підтримати. Але вони не змінилися. Богдан, його брат, досі живе з батьками, працює на тому ж заводі, де затримують зарплату. Вони називають нас щасливчиками, ніби ми не напрацювалися заради цього життя. «Вам просто пощастило», — кажуть вони, ігноруючи наші безсонні ночі, наші жертви, нашу наполегливість. Їхні слова — як плювок у обличчя. Вони не бачать, скільки ми вклали, щоб вибратися з тієї ями, в якій вони сидять за власним бажанням.
Тарас лише недавно зізнався, що переїзд був найкращим рішенням у його житті. Він усвідомив, як його рідні гасили в ньому прагнення до кращого, як їхні скарги та бездіяльність тягнули його назад. Я пишаюся, що змогла витягнути його з того болота. Але щоб зберегти нашу сім’ю, мені довелося поставити бар’єр між Тарасом і його ріднею. Я не забороняла йому спілкуватися, але зробила такІ тепер, коли я дивлюся на наше життя, я знаю — варто було боротися за щастя.
