З життя
Як я навчилася жити для себе на пенсії: відвертість, що надихає інших

**Щоденниковий запис: Як я навчилася жити для себе на пенсії**
Коли я в останній раз зачинила двері офісу, де пропрацювала майже тридцять років, у мене в грудях заворушилося щось дивне. З одного боку – радість, полегшення, свобода. З іншого – холодок страху перед пусткою. Ніби вся моя життя, яка була така звична, раптом розсипалася. Прокидатися без будильника, нікуди не бігти, не перевіряти пошту чи стояти у ранкових заторах на Хрещатику – здавалося б, мрія. Але через пару тижнів ця тиша почала давити. Я ловила себе на думці: «І що тепер? Хто я, якщо не працівниця, не колега, не чийось начальник?»
Перші дні я забивала дрібницями: прибирання, варіння борщу, переставлення меблів, прання. Але швидко зрозуміла – не для цього я чекала пенсії. Безкінечна метушня не заповнювала порожнечу, вона лише підкреслювала її. Я почала почуватися зайвою, як старий вишиваний рушник, який сховали у скриню.
Але одного ранку, наливши собі ароматної м’яти з калиною, я сіла у вікремлене крісло й глянула у вікно. Вперше за довгі роки – без паніки, що кудись спізнююсь. Гілки каштанів, що гойдалися від вітру, сонце, яке пробивалося крізь хмари, щебет горобців… І раптом мене осінило: я можу просто бути. Не для когось. Не заради зарплати чи звіту. А просто – бути собою.
Я взяла в руки давно забуту книжку. Ту, що лежала біля ліжка останні півтора роки. Читала повільно, ковтаючи рядки разом із теплим чаєм, ніби поверталася до тієї дівчини, що колись мріяла багато читати, писати, вчитися. Я дістала старі романи, перечитувала улюблених авторів із жадобою, немов навертала упущене. І це було більше, ніж відпочинок – це було повернення додому, до себе.
Згодом я почала виходити на короткі прогулянки. Спочатку важко – ноги боліли, серце підскакувало, але я йшла. З кожним днем дихалося легше, а доріжка вздовж Дніпра стала стежкою до спокою.
З часом я зрозуміла: щастя – це не грандіозні події, а дрібниці. Тепла ковдра ввечері, запах вареників із вишнями, розмова із подругою Оленою, вишивання під «Вію» Квітки Основ’яненка. Я навчилася робити це не тому, що «треба», а тому що хочеться. Без провини. Баз думки, що мушу довести комусь свою «корисність».
Звісно, діти іноді питають: «Мамо, ти що, вдома сидиш цілими днями?» Так, вдома. І вперше за довгі роки – із задоволенням. Біля свого вікна, з книжкою чи гачком. Бо все життя я була «чимось»: донькою, дружиною, матір’ю, колегою… А тепер я – просто я. І знаєте, це неймовірно приємне відчуття.
Я завела зошит, куди записую свої думки, мрії, рецепти вареників, які хочу спробувати. Один раз навіть написала спогади – раптом онуки колись прочитають. Або я сама, коли знову накриє тривога.
Я більше не боюся старості. Я навчилася бачити красу у звичайному дні. Якщо хтось прочитає ці рядки – знайте: пенсія – не кінець. Це нова сторінка. І як вона буде написана – залежить тільки від вас. Дозвольте собі бути щасливими. Дозвольте собі просто жити. Для себе.
