З життя
«Як швидко пройшло життя… І як непомітно ми стали непотрібними нашим дітям»

«Як швидко промайнуло життя… І як непомітно ми стали непотрібні власним дітям»
Марія Іванівна завжди була жінкою сильною, зібраною, з тихим голосом і добрими очима. Вона народила трьох дітей, виростила, виховала, видала заміж, провела в самостійне життя. А тепер сиділа біля вікна свого хатинки, дивилася в осіннє небо і перебирала старі листи, листівки, пожовклі фотографії. Поряд лежав вовняний плед, а на колінах — скринька, де вона зберігала все найдорожче: знімки дітей, листівки від онуків, вирізки з газет, де хоч якось згадувалася родина.
Старший син живе за кордоном, поїхав молодим, майже одразу після армії. З того часу минуло багато років. Жодного разу не навідав. Лише фотографії в інтернеті, рідкісні листи, іноді — сухі повідомлення з вітаннями. Марія Іванівна не звинувачує. Розуміє: життя, робота, родина, клопоти. Але серце болить. Дуже болить.
Середня донька, Соломія, вийшла заміж за військового. Постійні переїзди, рідкі дзвінки, швидка метушня. Іноді приїжджають, але рідко і ненадовго. Чоловік Марії Іванівни, Василь, завжди з повагою ставився до зятя, пишався, що донька влаштувала життя. Коли вони приїжджають, у очах Соломії сяє щастя. І це, мабуть, головне.
Але найбільше вона хвилювалася за молодшу — Галинку. Після розлучення Галина поїхала до міста, залишивши синочка на опіку бабусі. Марія Іванівна тоді сама їй сказала: «Ти ще молода, гарна, влаштуй собі життя. А онука я подержу». Дівчина поїхала, навчилася, знайшла роботу. А через кілька років забрала сина до себе.
Коли Галина приїхала за хлопчиком, той тримався за спідницю бабусі, не хотів відпускати. Плакав тихо, не голосно — тільки щічки мокрі. Тоді Марія Іванівна стиснула зуби і промовчала. Не сміла перечити.
Минуло три роки. Серце все більше тягло до доньки й онука. Одного разу вона не витримала:
— Василю, я поїду до Галини. Хоч на пару днів. Щось на серці неспокійно.
Чоловік кивнув. Він теж переживав, але сам себе погано почував, осінь підкосила. Отже, ранком він провів її на станцію, сунув у руки клуночок з пиріжками й поцілував у чоло.
— Бережи себе, Марусю. Подзвони, як доїдеш.
Дісталася. Важко, але дісталася. На плечах — дві торби з гостинцями, у руках — пакет із солінням, варенням, в’язаними шкарпетками. Подзвонила доньці за годину до приїзду. Галина відповіла коротко:
— Мамо, ну чому ти не попередила заздалегідь? Мені ж на роботу треба, до школи за сином, у магазин… Усе на бігу! У нас не село, тут усе по-іншому!
— Вибач, доню, — тихо відповіла Марія Іванівна. — Хотіла сюрприз зробити…
Її зустрів онук. Вже підліток. Високий, плечистий. Схожий на діда. Тільки очі чужі. Обережні, без вогню.
— Привіт, бабусю, — сказав він ввічливо, але без тепла. Обійнявся неохоче.
У квартирі було чистенько, сучасно, але холодно. Галина зварила суп, поставила на стіл п’ять маленьких котлет. Марія Іванівна з’їла одну. Потім потягнулася за другою — і зупинилася. Їй стало соромно. Згадалося, як сама варила казани їжі на свята, щоб діти наїлися до відвалу. Тут же усе строго по розрахунку.
Ввечері вони з онуком дивилися старі відео, фото з випускних. Він був ввічливим, але чужим. А Галина все частіше затримувалася — то по справах, то «зустрілася з подругою», то «на роботі аврал».
Минуло три дні. Марія Іванівна почувалася гостею. Непотрібною. Зайвою. Одного разу вона почула, як онук запитав у доньки:
— Мам, а коли прийде дядько Вітя? Він обіцяв взяти мене на футбол.
— Скоро, — відповіла та. — Бабуся поїде, і він прийде.
І Марія Іванівна все зрозуміла. До кінця. До болю в серці.
Зібрала речі мовчки. Одяглася. Стала біля дверей. Галина вийшла з кухні:
— Мам, ти куди? Потяг у тебе завтра!
— Раніше поїду. Не хвилюйся. Скажи синові, що дідусь передає привіт. Не турбуйтеся, я доїхала — доїду і назад. Дякую за прийом.
Усю дорогу до вокзалу вона мовчала. У потязі сиділа біля вікна, дивилася в ніч. Сльози котилися по щоках.
Як же швидко промайнуло життя… Як багато вкладено — і як легко стало нікому непотрібним. Вони дорослі. В них своє життя. А ми, батьки… ми залишилися десь на узбіччі.
На пероні її чекав Василь. Обійня«Тихий осінній вітер обіймав їх, немов шепотів: вони були одне для одного — як колись, так і зараз».
