З життя
«Як свекруха вирішила спекти млинці у неділю о сьомій ранку»

— Я вам млинців писпекла, — промовила свекруха… О сьомій ранку, у неділю.
Коли я виходила заміж за Олексія, подруги шепотіли мені з заздрістю: «Тобі пощасти! У тебе ідеальна свекруха». І справді, Тетяна Андрєївна спочатку здавалася жінкою тактовною, розумною і, що найголовніше, доброзичливою. Вона не лізла з порадами, не вчила життя й навіть на весіллі підняла тост, де сказала, що «не має наміру втручатися у щастя молодої родини».
Минуло п’ять років. І я вже не в Архивидаю в тій ласкавій жінці. Тому що тепер вона що неділі стоїть біля нашого порогу о сьомій ранку, з тарілкою гарячих млинців, банкою варення й голосом, наче спеціально налаштованим на максимам: «Діточки, прокидайтеся! Я вам сніданок принесла!»
А починалося все справді невинно. Ми з Лесею після весілля оселилися у його матері в Чернігові, в її двокімнатній. Я старалася бути ввічливою, не суперечити, допомагати по господарству. Спочатку все йшло гладко — без сварів, без галасливих конфліктів. Свекруха не чіплялася, лише інколи докоряла, що я неправильно витираю пил або погано прасу рушники. Та це дурощі, правда?
Через два роки ми нарешті назбирали на перший внесок і купили квартиру в новобудові на іншому кінці міста. Я з полегшенням зітхнула — у нас з’явився свідомий простір. Свекруха приезжала лише по вихідним, завжди попередньо телефонувала. Ми навіть раділи її візитам — вона привозила пиріжки, допомагала з дрібницями, іноді сиділа з нашою кішкою Муркою, коли ми виїжджали.
Але тривало це недовго. У якийсь момент Тетяна Андрєївна обмовилася, що хоче переїхати ближче: «Ну, раптом онуки з’являться — треба ж допомагати!» Ми з Лесею переглянулися, але мовчали. Вона наполовимала, щоб ми допомогли їй продати стару квартиру й купити нову — у сусідньому під’їзді. Я тоді ще подумала: нічого, триматимемо дистанцію.
Та дистанція швидко зникла. Як тільки вона переїхала, все післо під укіс. Свекруха випросила у Лесі запасний комплект ключів — «на всяк випадок» — і стала приходити без попередження. Я поверталася з роботи, а на кухні вже варився борщ: «Ось, вирішила вас пригодувати!» А ще прасувала мої реشنжі, перебирала шафи — «я просто хотіла прибрати». Одного разу я застала її у нашій спальні, де вона змінювала постільну білизну. Без запитань. Без стуку.
Я намагалася пояснити Лесі, що це вторгнення. Що мені важко. Що я почуваюся ніби квартирантка. Але він лише здіймав плечима: «Ну вона ж як золото. Ти ж бачиш, як вона старається».
А мені хочеться кричати: я не просила ні млинців, ні варення, ні випрасуваних сорочок! Я хочу прокидатися у вихідний, коли сама захочу. Хочу ходити по квартирі у піжамі, а не натягувати халат наввипередки, бо «мамочка прийшла». Я хочу жити, як доросла жінка у власному домі, а не як дівчинка, яку все ще виховують.
Та якщо я скажу їй це прямо — вона образиться. Образиться до сліз. І скаже, що я невдячна, що вона віддала все, а я її виганяю.
Як пояснити, що турбота — це не контроль? Що допомагати — це не означає нав’язуватися? Що любов не вимірюється кількістю принесених млинців?
Я не знаю. Але я втомилась. І з кожною недільною зорею, зі кожним ранковим дзвінком у двері, у мені росте розпач. Невже спокій у власній хаті — це така нездійсненна мрія?
