З життя
«Як жити далі: страх самотності та немічної старості»

Из інколи мені здається, що моє життя — це довгий, затягнутий фільм без щасливого фіналу. Мені 62. Я сиджу біля вікна своєї невеликої однокімнатної квартири на околиці Львова, дивлюся на машини, що проїжджають, і думаю, як усе швидко пройшло. Все пішло. Залишилася тільки я — з тривогою всередині і страхом за завтрашній день.
Чотирнадцять років тому моє життя розкололося на «до» і «після». Спочатку помер батько — він боровся з онкологією, і кожен його подих був як молот по серцю. За декілька місяців пішла моя молодша сестра — та ж хвороба, те ж безвихідне пекло. А потім сталося те, чого я ніяк не очікувала: у мами різко почалася деменція. Вона перестала впізнавати обличчя, плутала день з ніччю, губилася у власній квартирі. З дорослої людини вона перетворилася в безпомічну дитину. А мій чоловік… Він не витримав. Він пішов. Сказав, що втомився жити з тінню жінки, яку колись любив. Пішов до молодої, вільної, безтурботної. Я залишилась одна — з хворою матір’ю та донькою від першого шлюбу, яка мене ненавиділа.
Вона ніколи не пробачила мені другий шлюб. Коли я вийшла заміж вдруге, їй було одинадцять, і, як виявилося, вона накопичувала в собі образу всі ці роки. Ми стали чужими. Мені не було звідки чекати допомоги. Друзі віддалилися, знайомі перестали дзвонити. Я виживала. Навіжено від болю і втоми, але не дозволяла собі зламатися. Лише регулярні візити до психолога тримали мене на плаву. Мама була, як новонароджена — з ложечки годувала, підгузки змінювала, купала, співала їй колискові, коли вона плакала ночами. Ми пережили все: інсульти, перелом шийки стегна, складну операцію. Шість років я жила на межі.
А потім її не стало.
Здавалося б, можна зітхнути. Але ні. Замість полегшення — порожнеча. А з донькою — лише біль. Постійні докори, претензії, звинувачення: що я мало допомагаю грошима, що вона не може дозволити собі відпочинок, бо не знайшла «нормальної роботи», і, звісно, винна я. Винна, що її вітчим пішов. Винна, що не підтримала, коли їй було важко. Винна, що народила не в той час, не від тієї людини.
Я оформила на неї батьківську квартиру. Скільки сліз, нервів, безсонних ночей мені це коштувало — знає лише мій психолог. Згодом і в мене виявили онкологію. Жахливий діагноз. Хімія. Операція. І скандали. Донька переїхала до мене на той час — не з співчуття, а бо було невідомо, чи переживу я. Мовчазна, зла, байдужа. Вона була поруч тілом, але не душею.
З тих пір пройшло шість років. Моє здоров’я, слава Богу, стабілізувалося. Я знову працюю, тихо радію дрібницям, поступово повертаюся до себе. Донька вийшла заміж, народила чудового малюка. Живуть окремо. Ми спілкуємося, але я весь час відчуваю, наскільки крихкий цей зв’язок. Варто лише зробити незграбний крок — і міст обвалиться.
Я живу. Але, ніби, не до кінця. Тому що всередині — самотність. Ввечері я приходжу додому, і тиша б’є в вуха. Під час пандемії це відчуття стало нестерпним. Подруги — хто виїхав, хто розчинився в родині. Ніхто не дзвонить. Нікому розповісти, що мені снилося. Нікому поскаржитися на біль у нозі. Ніхто не запитає: «А ти їла сьогодні, Олено?»
Я згадую, як колись була потрібною. Як готувала вечері, прасувала шкільну форму, в’язала шкарпетки, бігала по лікарнях, збирала документи, ночами сиділа біля ліжка хворої мами. А зараз — тиша. Ніхто не чекає. Ніде не чекають. І це лякає. Лякає так, що інколи я прокидаюся в холодному поту — з думками, що одного дня впаду у ванній, і ніхто не дізнається. Що одного дня просто зникну, і світ не помітить.
Я боюся майбутнього. Боюся стати тією самою старенькою з потьмяним поглядом, яка сидить біля під’їзду, щоб просто почути чийсь голос. Я не хочу жалю. Я не шукаю співчуття. Я просто хочу бути комусь важливою. Хоч трохи.
Дякую, якщо дочитали. Це значить, що я сьогодні була почута. А значить, ще не зовсім одна.
