З життя
«Якщо тобі так важко готувати, може, підеш, і ми тут самі впораємося?» – заявила мені свекруха, а чоловік підтримав її…

«Якщо тобі так важко готувати — може, зовсім підеш, і ми тут без тебе впораємось?» — кинула мені свекруха, а чоловік її підтримав…
Я навіть уявити не могла, що в одну мить все моє життя перевернеться догори дриґом. Що зрада може прийти не ззовні, а саме зсередини — від тих, кому віриш найбільше. Одна розмова з Ганною Петрівною — моєю свекрухою — і я зрозуміла: покладатися більше ні на кого, крім себе. Почалося ж усе з дрібниці: «Маму треба відпустити. Вона втомилась. Може, ти поїдеш на пару тижнів, щоб їй не заважати?» — це сказав мій чоловік. Людина, з якою я мріяла зустріти старість. Людина, яку я годувала, прала, підтримувала у всьому. І все для чого?
Марко — мій чоловік — знову вирушив у відрядження. Він працював наладчиком на заводах і часто їздив по містах. Я не скаржилась: він приносив гроші додому, ми не бідували. Жили в моїй двокімнатній квартирі, яку дістала від тітки. Йому зручно, мені спокійно. Та кожного разу, коли він від’їжджав, до мене «в гості» приходила його мати. Ганна Петрівна. Без попередження, без стуку, без просьби. Вона з’являлася біля дверей, як буря, і одразу ж починалися її правила: що готувати, як прибирати, куди класти постільну білизну, які продукти купувати.
Я мовчала. Намагалася бути ввічливою. Думала — літня людина, самотня — дам їй увагу, турботу. Та натомість чула лише докори. «Ти не вмієш варити борщ», «У тебе навіть пил у куточках», «Як ти збираєшся дітей годувати, якщо навіть картоплю нарізати не можеш?» А потім пішло гірше. Вона вимагала, щоб я поїхала. Зі свого ж дому. Щоб вона, втомлена і нещасна, могла «нарешті виспатись». Виспатись! У моїй власній квартирі! А де ж тоді я? У подруги? На вокзалі?
І знаєте, я вирішила поговорити з чоловіком. Подзвонила Марку, з надією, із тремтінням у голосі. Розповіла все. Очікувала підтримки. А він… Навіть не здивувався. «Ну, мамі дійсно важко. Будь розумною. Потерпи. Поїдеш кудись, а потім ми все обговоримо…» Він навіть не запитав, чи є мені куди їхати. Не запропонував готель. Не сказав жодного слова про те, що я — його дружина, господиня дому, мати його майбутніх дітей.
Це був кінець. Я зрозуміла: тут немає любові. Лише зручна жінка, яка виконує функції кухарки, покоївки та прибиральниці. Ніяких почуттів. Ніякої поваги. Я сказала йому: «Якщо ти так хочеш залишитися з мамою — залишайся. Але я подаю на розлучення». Він навіть не став умовляти. Просто мовчав. Через кілька днів повернувся, мовчки зібрав речі та поїхав до неї, у рідне село. А я залишилась. У своїй квартирі. На самоті. Із пусткою всередині.
Я не плакала. Вже не могла. Усі сльози висохли ще тоді, коли він обрав її, а не мене. А тепер я просто живу. Тихо. Без скандалів. Без чиїхсь докорів. Без образ. Іногда згадаю про нього — і серце стиснеться. Та потім чую його голос, той самий, коли він сказав, що мені варто піти. І мені стає легше. Бо пішла не я. Пішов він. Пішло кохання. А я — залишилась. Сильна. Ціла. Справжня.
І знаєте, тепер я кожного ранку прокидаюся і точно знаю — цей день буде моїм. І ніхто, жодна Ганна Петрівна, більше не наважиться диктувати мені, як жити.
