Його день народження: невеликий ювілей для великої радості

Ігор уважно оглянув свій робочий стіл. Зазвичай на ньому панував, як кажуть, творчий безлад. Але сьогодні він планував піти раніше. У нього був день народження, маленький ювілей.

До того ж, Ігор попросив ще тиждень у рахунок відпустки, щоби відпочити з родиною на озерах, тому вирішив прибрати своє робоче місце. — Ну ось, ніби порядок, — подумав він. Його погляд впав на фотографію, що стояла в кутку столу, і на серце нахлинула тиха сум. Скоріш навіть не сум, а туга. Туга за тим, що нам дороге, але чого вже ніколи не повернути. Такі ж фотографії, тільки збільшені, висіли у його кімнаті в батьківській квартирі та у великій кімнаті у квартирі самого Ігоря. Той день він пам’ятає і досі, хоча минуло вже чимало років. І справа навіть не в тому, що це був його день народження.

Ігор з братом сиділи на лавці біля під’їзду. Старший переказував сюжет чергового переглянутого у відеосалоні бойовика, змальовуючи головних героїв. Захопившись, хлопці не помітили, як під’їхала тато на машині.
У реальність їх повернув його веселий голос. — Привіт, сину. З Днем народження тебе. Тато посміхаючись подивився на Ігоря, дістаючи щось із-за пазухи. — Ось, поки мій маленький подарунок, — і тато дістав маленького пухнастого кошеня. Воно було сірим, з білими шкарпетками на лапках, та здивовано оглядалося.

З під’їзду вийшла мама з синьою спортивною сумкою в руці. З нею тато зазвичай їздив у відрядження. — Ось, сину, треба їхати ненадовго. — Але основний подарунок за мною. – На, ось, тримай, — тато подав Ігорю кошенятко. — Налийте йому вдома молочка. А на вихідних повернусь, підемо в магазин, сам собі обереш подарунок, добре? — А потім підемо в зоопарк. Тато обійняв їх з братом і погладив по голові. — Вітя, ти надовго? — запитала тоді мама. — Ні, завтра до вечора буду вдома, — відповів він, забираючи сумку з маминих рук. — Слухайте, а давайте зробимо фото на пам’ять, — запропонувала мама.

Вони якраз нещодавно купили фотоапарат і мама намагалася зафіксувати якомога більше різноманітних моментів їхнього життя. — Та ж спішу я, — зніяковіло усміхнувся тато. Дійсно, колега тата, дядько Толя, сидячи за кермом, сигналив і усміхаючись їм, виразно постукав по циферблату наручного годинника. Тато у відповідь махнув рукою, мовляв, почекай хвилинку. Він поставив сумку на землю, знову взяв на руки кошеня, а Ігор з братом стали по боках.

Вони посміхаючись дивилися в об’єктив, і навіть не здогадувалися, що кошеня стане для Ігоря єдиним подарунком. І останнім. Бо з того відрядження тато не повернувся. Як з’ясувалося пізніше, вони з дядьком Толем мали везти велику суму грошей готівкою. На дворі були 90-ті, такі розрахунки тоді були в порядку речей, і дізнавшись про це, хтось навів на них бандитів.

Мама потім казала, що, за словами слідчого, який вів справу, вбити їх не хотіли. Грабіжники, ймовірно, стежили за ними, вибираючи момент, коли шосе буде порожнім, щоб імітуючи ДТП, заволодіти грошима. Але, мабуть, щось не вирахували, удар виявився надто сильним, татова машина на швидкості злетіла в кювет, і перекинувшись, загорілася. Ні наводчика, ні нападників так і не знайшли, і через пару років справу тихо списали в архів. Кожен раз, згадуючи той час, мама казала: — Не знаю, хто були ті люди, і знати не хочу. — Бог їм суддя. — Але те, що могли допомогти, і не зробили цього, а просто втекли, рятуючи свої шкури, я їм ніколи не прощу.
Поховали їх в один день. Тата і дядька Толика. Поховали у закритих трунах. Ігор стояв поруч із плачучою бабусею, мамою тата, і не розумів, що в тому оббитому темно-червоним оксамитом дерев’яному ящику лежить його тато. Можливо, тому він ще більше місяця з надією біг до дверей на кожен дзвінок. Із надією на те, що все це якесь погане сновидіння, зараз відчиняться двері, і зайде його тато, веселий, живий, трохи пропахлий сигаретним димом і запахом бензину. У тата були свої ключі, але кожен раз, повертаючись з відрядження, він незмінно дзвонив у двері, Ігор першим біг йому назустріч, а тато посміхаючись діставав з сумки якийсь подарунок, кажучи, що це їм від зайчика. Брат, на правах старшого підсміювався над ним. — Звідки в зайців можуть бути подарунки? — У лісі ж магазинів немає – сміявся він. — Ех ти, малявко. Але Ігор тоді не звертав уваги, і був жахливо гордий тим, що лісові мешканці знають про нього, і ніколи не забувають.

Але тато не повертався, і з часом хлопчик придумував собі казку, ціле фентезі про те, що тато зовсім не помер, а якийсь злий чарівник перетворив його на сірого кота. Кожен раз ця казка в уяві хлопчика обростала новими подробицями, так що він іноді вже і сам починав вірити в це. Зараз Ігор сам не міг зрозуміти, що це було. Захисна реакція організму, чи наївна дитяча віра в чудеса. Але тоді ці фантазії, ймовірно, допомогли йому пережити першу гостру біль втрати. Уже довго пізніше вони з братом, перебираючи в пам’яті події тих давніх вже днів, ловили себе на дивному відчутті. Ніби татова душа дійсно якимось непонятним чином переселилася в сірого котенка. Увесь час, поки котеня, а пізніше дорослий кіт жив з ними, вони відчували незриму присутність тата. Наче він був десь поруч, тільки невидимий їм. Але тоді, в дитинстві вони не ділилися цим ні з ким, навіть один з одним. Котеня назвали Бутч, на честь одного з героїв диснеївських мультфільмів, які тоді щонеділі показували по телевізору.

Ігор з братом, та й мама теж дуже полюбили кота. Він без перебільшення став талісманом, оберегом їхньої сім’ї. Проводжав і зустрічав їх з братом зі школи, потім з інституту, маму з роботи. Коли хтось хворів, Бутч був поруч, заспокійливо муркав, лягав на хворе місце, стараючись зігріти. І не відходив, поки його людина не видужувала. Кіт прожив довге життя в їхній сім’ї. Але час нещадний, і одного дня літнім недільним вечором він тихо пішов. До того часу старший брат вже одружився і жив окремо. Дізнавшись про смерть їхнього багаторічного улюбленця, він тут же приїхав. В останню путь кота проваджали всією родиною. А як інакше? Він був живою пам’яттю про загиблого тата. Тато і запам’ятався їм назавжди саме таким, як в той останній день. Веселим, трохи поспішаючим, з котеням на руках. Ігор не був упевнений, але здається, що і мама відчувала щось подібне, тому що на пам’ятнику, крім фотографії тата у весь зріст, на зворотному боці, художник за її проханням зобразив пустельну дорогу і машину на ній, що мчить назустріч заходу сонця. Поховали кота на виїзді з міста в молодому тоді сосновому лісі. Хоч з того дня пройшло вже не один рік, і від могилки залишився лише ледь помітний горбик, Ігор добре пам’ятав місце, і кожен раз, проїжджаючи повз, незмінно згортав туди, щоб постояти кілька хвилин, віддаючи данину пам’яті багаторічному улюбленцю.

Та що вже там говорити, без сумніву члену сім’ї, зі смертю якого пішла ціла епоха його життя. Епоха дитинства і юності. Ще раз поглянувши на фотографію і сумно усміхнувшись нахлинутим спогадам, Ігор взяв зі столу ноутбук, витер тильною стороною долоні вологі очі і вийшов з кабінету.
Дома на Ігоря вже чекали. Всі були в зборі. Приїхала мама, брат із сім’єю, кілька близьких друзів. Коли всі зібралися у великій кімнаті, брат з племінниками урочисто внесли коробку і вручили йому. Усі заплескали в долоні, а племінники хитро усміхаючись, попросили вгадати, що там.

Домашні і друзі знали про захоплення Ігоря комп’ютерними іграми, і, думаючи про це, він почав перелічувати. — Крутий джойстик, кермо для перегонів? — Вгадав? Племінники, сміючись, заперечно покрутили головами і відкрили коробку. Ігор поглянув, і буквально звалився на заздалегідь підсунутого кимось стільця. Спогади дитинства знову плівкою понеслися в голові, і несподівані сльози самі полилися з очей. А він і не соромився їх. У коробці сиділа кошеня, точь-в-точь, як те, яке колись подарував йому тато. Сіре, пухнасте, з білими шкарпетками на лапках. Спогади хвилею накрили його. Тато, Бутч… Тоді в дитинстві Ігор годинами розмовляв з котом, довіряючи йому свої дитячі таємниці, радощі і печалі. У хлопчика було стійке відчуття, ніби він розмовляє з живим татом. Принаймні, він його чув.

У цьому Ігор був таємно впевнений і пізніше, навіть ставши вже дорослим. А кіт дивився на нього осмисленим, майже людським поглядом і тихенько, заспокійливо мурчав.

Тепер уже його донька-підліток, приходячи зі школи, першою справою йде на кухню, звідки через хвилину доноситься її невдоволений голос: — Що це у Бутчика мисочки порожні?! — Кис-кис, маленький. — Іди сюди, малюк, зараз я тебе нагодую. А котейко, буквально нещодавно з’ївши свою порцію корму, запивши його свіженьким молочком, хитро на нього, Ігоря, поглядаючи, швидко семенить на кухню на поклик своєї маленької господарки.