З життя
«Кохання поза віком: невигадана історія»

**«Кохання не має віку: історія Соломії»**
Коли багато років тому до нашого провінційного Кам’янця-Подільського приїхала висока, граціозна, неймовірно гарна жінка з Львова, увесь двір завмер. Її звали Соломія Ярославівна, і вона була немов із іншого світу — горда постава, стримана усмішка, погляд, від якого чоловіки губили голову, а жінки… ну, одні заздрили, інші захоплювалися. Вона приїхала за направленням після інституту, і нам, місцевим, здавалося, що на нашу вулицю ступила справжня пані.
Соломії ніколи не були потрібні бутики чи дорогі магазини. Досить було шматка тканини, котушки ниток, голки — і через пару днів вона вже виходила на вулицю в пальто, яке легко могло б прикрасити обкладинку журналу. Вона шила сама, вишивала, в’язала, а витончені візерунки на її одязі викликали шепіт і заздрісні погляди. Ми, діти, тікали до неї додому, гралися її яскравими парасолями — у неї їх була ціла колекція! А вона, сміючись, вчила нас «дефіле» й дозволяла уявляти себе моделями на показі мод.
Незважаючи на увагу чоловіків, заміж Соломія Ярославівна довго не виходила. Можливо, їх лякала її незалежність, краса і, найголовніше — гідність. Але все змінилося ближче до сорока. Тоді вона працювала економістом на меблевій фабриці й закрутила бурхливий роман із директором. Чоловік був одружений, і чуток вистачало. Особливо коли на світ з’явився син — Богдан, схожий на батька як дві краплі води. По двору пішли плітки, осуди, шепоти за спиною. Але Соломія трималася гордо. Вона звільнилася, але не залишилася в бідності. Її обранець вчинив гідно: забезпечив її, купив квартиру, і, як неважко здогадатися, меблі в ній були з тієї самої фабрики.
Я ріс разом із Богданом — тим самим хлопчиком. Наша пісочниця, ігри, свята. Соломія ладнала з усіма жінками двору, допомагала, шила, завжти зустрічала з теплотою. Її квартира була немов оазис — відчинені двері, аромат пирогів, добрі очі. Але перед школою мою сім’ю перевели в інший район, і зв’язок із ними поступово загубився.
Через роки, після університету, у відрядженні в Хмельницькому я раптом побачила знайому ходу. Жінка сідала в машину, їй допомагав чоловік, в обрисах якого я з подивом впізнала дорослого Богдана. Я підійшла, і раптом відчинились двері:
— Оленко! Впізнала? А я тебе відразу! — це була вона, Соломія Ярославівна, незмінна, стильна, жива.
Ми поїхали разом, балакали. І раптом вона сказала те, від чого у мене мурашки побігли:
— Уявляєш, я закохалася… У свої-то літа! Ми з Олегом познайомилися в Карпатах, спочатку це був лише курортний роман, а потім — справжнє кохання. П’ять років разом… А тепер його діти — дорослі, забезпечені, але все бояться, що я «заберу» у них будинок. Ось і пішли докори, тиск… Він охолов, і ми розійшлися.
У її голосі лунала сумна нота, але очі не згасли. Ми попрощалися біля готелю. Вона поїхала з сином, а я повернулася до номера й довго не могла заснути.
Минуло пару років. Зовсім випадково я зустріла Богдана в кав’ярні. Ми сіли, згадували дитинство, і він розповів продовження:
— Мама не витримала. Поїхала до нього. Сама, без попередження. І прямо в дорозі — інсульт. Подзвонили з лікарні, я кинувся туди. Лікарі не давали шансів… Але вона викарабкалася. Уявляєш? Повернулася додому через місяць.
Я була в шоці. Жінці, якій було вже за сімдесят, кинулася в інше місто — заради кохання. Не через користь, не через вигоду — а просто тому, що не могла жити без нього. Я запитала:
— І як вона зараз?
Богдан усміхнувся:
— Нещодавно прибрав у неї в шафі — знайшов сумку. Паспорт, косметичка, сукня, квитки… Знову збирається їхати! Кажу: «Мамо, ну ти ж тільки одужала!» А вона: «Жити треба, Богдане. Поки серце б’ється — треба кохати».
Я сиділа, не знаючи, що відповісти. Перед очима знову постала та Соломія Ярославівна з дитинства — яскрава, вільна, непідвласна ніяким правилам. Вона не змінилася. Тільки стала ще сильнішою.
І тоді я зрозумів: кохання не має віку. Його не загнати в рамки. Воно приходить тоді, коли душа відкрита — навіть якщо тобі за сімдесят. Головне — мати сміливість його впустити.
