З життя
Коли бабуся й дідусь були живі, вони здавалися мені головною родиною.

Коли ще були живі дідусь з бабусею, я завжди вважав їх своєю головною родиною. Чому це так?
Бо мама постійно займалася справами з працевлаштування матерів, які залишилися без підтримки родичів. Вона була якимось соціальним працівником. А тато… Тато в нашій сім’ї був творчою натурою. Постійно шукав себе то в живопису, то в театрі, то в чомусь іншому, і так поступово зник у безмежному морі людського життя.
Мама мене любила, але ця любов була якось хаотичною, уривками. Раз на тиждень вона приїжджала до нас, до дідуся та бабусі, привозила їжу та подарунки. Поспішно й потужно цілувала мене, потім «столовалася», як казала бабуся, тобто обідала, випивала з дідом горілки, швидко нахиляючи голову (при цьому бабуся опускала очі в стіл і розгладжувала скатертину перед собою), фонтанувала ідеями та словами і — зникала. Знову на тиждень, а то й довше, якщо на роботі були завали.
А ми з «дорослими» лишалися далі жити спокійно і врівноважено, з бабусиним городом, з дідусевими походами до лісу і безконечними їх з бабусею «філософськими бесідами» про життя.
Моя бабуся була величною і, як я зараз розумію, прекрасною. Велика, з розкішним волоссям до старості, яке вона щотижня після лазні розчісувала напівкруглим гребінцем, подарованим їй ще матір’ю. А дід був худорлявий, з пістрявим обличчям, покритим сіткою зморшок, які починалися на лобі і бігли по шиї за комір сорочки, завжди чистою та випрасуваною завдяки бабусі.
Взагалі, наші з дідом «діди» були завжди «на висоті: миті, поголені (особливо чисто виголений, звісно, я!) і завжди в чистому», — так вся наша «вулиця» казала. Потім, уже в школі, я довго не міг звикнути до усіченого і невиразного слова «вулиця» і писав та казав його так, як було прийнято в нашій родині.
Кого я любив більше? До цього часу не можу сказати, бо вони для мене були якимось монолітним єдністю, від якого пахло борщем і цигарками, молоком і потом, нашим двором і лісом.
Коли я прокидався вранці, то перше, що бачив, — це скульптурне дідівське обличчя, що низько-низенько нахилилося наді мною. А губи його, завжди сухі й гарячі, шепотіли, як тільки я відкривав очі:
— Вставай, Колюсю. Бабуся вже напекла пампушок з часником. А нас з тобою в лісі їжачок чекає, щоб розповісти нові історії.
Потім дідусь цілував мене, ледь торкаючись губами моєї щоки та притискаючись щокою своїй, погано поголеній. А я скиглив, тоді ще не розуміючи, що це і є щастя:
— Ні, діду, не хочу ще… Спати буду… І пампушок хочу не з часником, а з варенням.
— Так це ми швиденько, — метушився дід, — бабусі перезамовимо.
І кричав вже в бік кухні:
— Бабусю Марисю, бабусю Марисю! Король наш хоче пампушок з варенням! Поняла?!.
Через мить у дверному отворі з’являлося бабусине обличчя, яке казало:
— А то я ж не знаю! І варення в вазочці, синенькій, уже насторожила. Йдіть вже давайте!..
Коли я вмивався, вони обидва стояли поруч, і бабуся тримала рушник, на подолі якого нею був вишитий (гладдю!) козлик, а дід робив слабкі спроби вирвати «втирку» з «їїних» рук.
Потім ми їли. Ми з дідом. Тому що бабуся за стіл не сідала, а клопотала навколо, створюючи затишок і надаючи значущості процесу, коли чоловіки в домі їдять.
Потім ми з дідом вставали з-за столу і казали, скупо (по-чоловічому!) хвалячи нашу господиню:
— Наїлися ми, матір…
— Ага, бабусю!..
І виходили покурити у двір.
Курив, звісно, дід, а я сидів поруч, тулився боком до нього, косився на нього і руки клав на коліна так само, як він.
— Ну, як ти? Готовий жити на сьогодні? – дід запитував.
Я серйозно відповідав, але не відразу:
— Ага…
Ми вставали з ганку, плювали (обидва, до речі, тому що після свого плювка дід мені недопалок під носа підсовував!) на недопалок, значить, і запитували у невидимої бабусі, бо вона вже в домі посудом греміла:
— Тобі, матір, нічого не треба поки? А то ми тоді підемо, в ліс сходимо.
— Ага, бабо!..
З недр дому чулося:
— Ідіть вже, а я поки подумаю, чим вас на день зацікавити!..
Ми з дідом брали (дід брав) плетені корзини (велику для нього і малу, майже іграшкову — дід для мене сплів). Йшли в ліс. І він розповідав мені, чому у дятла червона голова, чому у сосни голки довші, ніж у ялини, чому мама рідко приїжджає, чому їжачки, коли їх береш у руки, «пихають», чому татко кудись зник, чому у маслюків капелюшки «слизькі», чому бабуся у нас така гарна, а дід… «не особливо» (це він сам так казав).
На обід, коли вже і в лісі жарко ставало, ми додому поверталися. І обов’язково з трофеями: грибами чи ягодами, травами, які в чай кладуть, духмяними.
Бабуся знов годувала нас, а потім вкладала мене в сінях, де було прохолодно, на тапчані, щоб «шматочки обідні вляглися», спати. Дід же накривав своїм духмяним старим кожухом і сидів поруч доти, поки… поки… поки не прилітала гігантська птаха з синіми очима, дивилася на мене і питала: «Ти, Миколайчику, добре себе сьогодні вів? Не засмутив дідуся з бабусею?»
Я чесно дивився на неї… і прокидався…
А тут — бабуся: вже молоко в кружку з маками налила і великий шматок хліба, білого, який зранку разом з пампушками спекла, поруч поклала.
А потім… потім ми з дідом що-небудь у дворі чи в домі робимо, а бабуся йде на город «побездельничати» та «поглянути, все чи там гаразд». Заодно і плете грядки, і поливає щось, і ще чогось там робить.
Ми з дідом працюємо, бо розуміємо: «чоловічі справи в домі мають робити чоловіки, а жіночі — бабуся».
Зараз я вже старший, ніж були мої дід з бабусею тоді. І маю інфаркт. Лежу після операції в лікарні. Лежу от і думаю: треба обов’язково вижити, щоб був на Землі хтось, хто береже такі спогади…
