З життя
Коли хвороба руйнує сім’ю: драма в рідних стінах

Сьогодні я знову сиджу на кухні, міцно стискаючи в руках вже холодну чашку чаю. За вікном — похмурий листопад, а в моїй невеликій квартирі на околиці Харкова розгортається справжня драма. Моя мама, Олена Дмитрівна, знову приїхала до мене — з температурою, кашлем і нескінченними скаргами. Вже кілька років, варто їй відчути найменший нездуж, вона збирає речі та їде до нас. І кожного разу я опиняюся в центрі конфлікту, розриваючись між піклуванням про маму, маленькою донечкою та роздратованим чоловіком.
Мама запевняє, що вдома, у своїй квартирі в сусідньому районі, їй нестерпно самотньо та страшно. «А раптом мені стане гірше? А якщо я сама не впораюся?» — повторює вона, дивлячись на мене з доріканням. Але я знаю: справа не лише в страху. Відчуваючи себе знесиленою, вона перетворюється на вередливу королеву, яка вимагає уваги щоходу. А в мене — декрет, однорічна Оленка, яка лише вчиться ходити, та чоловік Тарас, чия терплячість зникає з кожним новим візитом тещі.
Коли Олена Дмитрівна захворює, вона намагається не виходити зі своєї кімнати. Але віруси не питають дозволу: вона йде до ванної, заглядає на кухню, залишаючи за собою сліди чхання та кашлю. Я хвилююся за Оленку — раптом дитина захворіє? Та пояснити це матері неможливо. «Я ж не спеціально, доцю, — зітхає вона, — я ж обережна». А потім починається: «Звари мені борщ, але не солоний, бо горло пече. Чаю принеси, тільки не гарячого, обпекуся. Вікно закрий, вітер дме, ні, відчини, задуйка!» А коли Оленка починає плакати, мама похитує головою: «Ох, як вона верещить, спати неможливо». Навіть Тарас, який просто проходить повз, отримує своє: «То гримне дверима, то тупає, ні спокою, ні відпочинку!»
Колись усе було інакше. Ми з Тарасом жили своїм життям, піклувалися про донечку, а до мами заїжджали раз на місяць — поговорити, допомогти по господарству. Вона була самостійною: сама готувала, прибирала, навіть хворіла без зайвого галасу, просила лише купити ліки. Та потім щось змінилося. Почала частіше дзвонити, скаржитися на самотність, на здоров’я. «А якщо мені зле стане, а вас нема? — говорила вона тремтячим голосом. — Я ж сама, зовсім сама». Я намагалася заспокоїти: «Мамо, я ж щодня тобі дзвоню, ми поряд, все буде добре». Але вона не слухала — її страхи росли, як сніжна куля.
Одного разу мама подзвонила в сльозах: їй стало так погано, що довелося викликати швидку. Тарас був на зміні, і мені довелося бігти до неї з Оленкою на руках. Тоді ми забрали її до нас — випікували, виглядали. Але з того дня все змінилося. Тепер, варто їй зрештою з’явитися температура або почався кашель, вона відразу на порозі нашої квартири. Інколи це тривало кілька днів, іноді — тижні. Були моменти, коли вона лежала з високою температурою, задихаючись від кашлю, і вимагала, щоб я сиділа поруч, подавала ліки, слухала її нарікання. А Оленка в цей час плакала в ліжечку, і я метушилася між кімнатами, відчуваючи, як всередині росте безсилля.
Кожен візит мами ставав випробуванням. Вона могла образитися, якщо борч виявлявся «не таким», або раптом заявити, що їде додому, тому що «тут мене всі дратують». Я боялася за неї — раптом вона справді поїде в такому стані? Але ще більше — за Оленку, за Тараса, за нашу сім’ю, яка тріщала по швах. Чоловік, який колись з теплотою ставився до тещі, тепер похмурів при одному її згадуванні. «Вона звикла нас використовувати, — казав він, — вдома хворіє спокійно, а сюди їде, щоб ти бігала». Я й сама це розуміла, але сказати правду в очі не наважувалася. «А якщо ми посваримося? — думала я. — Якщо вона образиться і перестане з нами спілкуватися? Але й так більше не може бути, я на межі».
Тарас уТарас уже не міг стримувати себе: «Досить, сьогодні ми маємо поговорити з твоєю мамою, інакше це ніколи не закінчиться».
