З життя
Коли жили дідусь і бабуся, я вважав їх своєю справжньою родиною.

В дитинстві, коли ще жили дідусь із бабусею, мені здавалося, що вони – це і є моя справжня родина. Чому? Бо мама постійно займалася працевлаштуванням жінок, що залишилися без підтримки рідних. Вона була якимось соціальним працівником. А тато… Тато у нас був творчою натурою, яка шукала себе то в малярстві, то в театрі, і так поступово розчинився в безмежному морі людського життя.
Мама мене любила. Але любила якось навально, від випадку до випадку. Раз на тиждень приїздила до нас з дідом і бабусею, привозила їжу і подарунки. Міцно цілувала мене, потім сідала обідати, пила з дідом самогон, хвацько закидаючи голову, а бабуся опускала очі донизу, розгладжуючи скатертину. Спливаючись ідеями, вона зникала на тиждень або більше, якщо виникали завали на роботі.
А ми з “батьками” залишалися, щоб жити далі тихо та статечно, з бабусиним городом, дідовими походами в ліс і безкінечними “філософськими бесідами” про прожите.
Моя бабуся була велична і, як я тепер розумію, — прекрасна. Вона мала розкішне волосся до старості, яке щотижня після лазні розчісувала напівкруглим гребенем, подарованим ще її матір’ю. А дідусь був сухим, підтягнутим, напрочуд мальовничим із сіткою зморшок, що починалися на чолі та бігли по шиї.
Загалом у нашої баушки чоловіки були «вимиті, чисто виголені (особливо добре поголений, звісно ж, я!) і завжди охайні», — так говорили в нашому селі. Згодом, уже в школі, я довго не міг звикнути до слова «вулиця» і продовжував казати, як у сім’ї.
Кого я любив більше? Досі не можу сказати, бо вони для мене були єдиним цілісним єством, від якого пахло борщем і цигарками, молоком і потом, нашим двором і лісом.
Коли я прокидався вранці, перше, що бачив, — скульптурне дідове обличчя, схилене наді мною. А його губи, сухі й гарячі, шепотіли, ледве я відкривав очі:
— Вставай, Микольцю. Баушка вже пампушки з часником напекла. А нас в лісі їжачок чекає, хоче нові історії розповісти.
Потім дід цілував мене вскользь, ледве торкаючись губами моєї щоки. А я бурчав і не розумів, що це і є щастя:
— Не-е-е, діда-а-а, не хочу ще… Спатиму ще… І пампушки хочу з варенням!
— Та ми зараз тобі це швидко влаштуємо, — переполошився дід, — Бауше перезаказ робимо.
І кричав у бік кухні:
— Баушка-а-а Маринка, наш король пампушки з варенням хоче! Почула?!
За мить на порозі з’являлося бабусине обличчя:
— А то що ж, я не знала б! І варення в вазочці, синенькій, вже насторожила. Ходіть-но вже!
Коли я вмивався, вони обидва стояли поруч, і бабуся тримала рушник з вишитим козликом, а дід намагався відняти його з «їїхніх» рук.
Потім ми їли. Ми з дідом. Бо бабуся не сідала за стіл, а створювала затишок і надавала значення процесу, коли чоловіки в домі їдять.
Вставали з-за столу, скупо хвалячи нашу господиню:
— Наїлися, мати…
— Так, баушка!..
І виходили на двір покурити.
Курив, звісно, дід, а я сидів поруч, тулився до нього боком і клав руки на коліна так само, як він.
— Ну, як ти? Готовий жити на сьогодні? – питав дід.
Я відповідально відповідав, але не одразу:
— Так…
Ми вставали, спльовували (обидва, бо після свого дідов пльовок мені недопалок під ніс просовував!) на недопалок і питали невидиму баушку, що вже в домі брязкала посудом:
— Нічого тобі не треба, поки що? Бо ми тада підемо в ліс.
— Так, бабо!..
З глибини дому долинало:
— Ідіть вже, а я поки подумаю, чим вас на день зайняти!..
Ми з дідом брали (дід брав) плетені кошики — великий для нього і маленький, майже іграшковий, дід особисто для мене сплів. Ішли в ліс. І він розповідав мені, чому у дятла голова червона, чому у сосни довші голки, ніж у ялинки, чому мама рідко приїздить, чому їжачки, як їх в руки береш, «пихають», куди подівся тато, чому у маслюків капелюшки «слизькі», чому наша бабуся така гарна, а дід… «не дуже» (це вже він сам говорив).
До обіду, коли вже й у лісі ставало жарко, ми поверталися. Завжди з трофеями: грибами, ягодами, травами, що класти до чаю, душистими.
Бабуся знову годувала нас, а потім клала мене в сінях, де було прохолодно, на топчан спати. Дідусі накривав своїм старим духмяним кожухом і сидів поруч, поки… поки не прилітала величезна птиця з синіми очима, дивилася на мене і питала: «Ти, Миколко, добре себе сьогодні поводив? Не засмутив діда з баушкою?»
Я чесно дивився на неї… і прокидався… А тут баушка вже молоко в кружку з маками налила й великий шматок білого хліба, який зранку спекла, поклала поруч.
А потім… потім ми з дідом щось у дворі чи в домі робимо, а баушка йде в город «побездельничать», «перевірити, чи все там гаразд». Заодно і грядки прополе, і поллє що-небудь.
Ми з дідом працюємо, бо розуміємо: чоловічі справи в домі мають робити чоловіки, а жіночі – баушка.
Тепер я вже старший, ніж були дід з бабусею тоді. І в мене інфаркт. Лежу після операції в лікарні. Лежу ось і думаю: треба обов’язково вижити, щоб був на Землі той, хто береже такі спогади.
