З життя
Крижана гостинність: як мрії про сімейне застілля розбилися об байдужість рідні

24 травня. Щоденник.
Холодний прийом: як мрії про родинне свято розбилися об байдужість родичів
У невеликому містечку неподалік Житомира я з нетерпінням чекала поїздки до рідних мого чоловіка. Уявляла, як нас зустрінуть теплом, смаженими коропами, довгими розмовами за столом. Микола запевняв, що його батьки, Олег Тимофійович і Ганна Яківна, люди гостинні, а я вірила, що цей день зміцнить наші зв’язки. Та дійсність виявилася гіркою, як осінній вітер, що зустрів нас того вечора.
Дорога була довгою, і ми з Миколою дісталися вже в сутінках. Погода не тішила: злива, вітер, що проймав до кісток. Я вдягла найкращу вишиванку, сподіваючись сподобатися, але замість теплої зустрічі нас чекали зачинені двері. Ганна Яківна, ледве глянувши, кинула: «Йдіть у альтанку, посидите». Я оніміла. Альтанка? У таку завирюху? Але Микола, звиклий до матусиних примх, лише знизав плечима й повів мене до дерев’яної будки в дворі.
Альтанка виявилася старою, з облізлою фарбою і щілинами, звідки свистів вітер. Я куталася в хустку, намагаючись посміхатися, але всередині росли образа. «Можливо, вони просто готують стіл?» — думала я, хапаючись за надію. Микола приніс ковдру, але вона не рятувала від пронизливої вологи. Родичі не квапилися запрошувати нас у хату. Олег Тимофійович, вийшовши на ґанок, гукнув, що риба ще не готова, і зник. Я відчула себе випадковою гостяю, чужою у цьому домі.
Години повзли одна за одною. Дощ дужчав, стукотів по даху альтанки, а запаху смаженої риби все не було. Я дивилася на Миколу, чекаючи, що він щось скаже, але він мовчав, упершись у телефон. Моє терпіння урвалося, як перетята струна. «Ми що, так і будемо сидіти, як на базарі?» — не витримала я. Микола лише буркнув, що мати скоро все принесе. Але це «скоро» розтяглося на дві довгі години, поки голод і холод не стали нестерпними.
Нарешті Ганна Яківна вийшла з мискою. Я очікувала побачити щедрий стіл, як у нас вдома, але мене чекав новий удар. До пересмаженої риби вона додала лише салат із томатів з цибулею. Ні хліба, ні вареників, навіть чаю, щоб зігрітися. «Їжте, що є», — кинула вона і пішла у дім, знову лишивши нас самих. Я дивилася на цю скупу страву і відчувала, як сльози підступають до горла. Це не було свято — це була глумлива жартівка.
Микола жував, ніби нічого не трапилося, а я більше не могла мовчати. «Чому нас не пустили в хату? — тихо запитала я. — Ми ж рідня!» Він занімів, пробурмотів щось про звички матері, але слова йому не вірилися. Я раптом зрозуміла: для них я завжди лишатимусь чужою. Донькою сусідів, яку можна не прийняти під стріху, навіть коли вона — дружина їхнього сина.
Дорога додому пройшла у мовчанні. Я дивилася у вікно, де миготіли мокрі поля, і відчувала, як руйнуються мої сподівання на близькість із родиною Миколи. Згадувала, як у нас вдома завжди зустрічали гостей — із любов’ю, гостинністю. А тут? Холодна альтанка, пустий стіл, байдужі погляди. Це був не просто невдалий вечір — це був знак, що мої мрії про єдність із його рідними ніколи не здійсняться.
Вдома я довго не могла заснути. Думала, чи варто казати Миколі, як болісно мене поранили його батьки. Та щось підказувало: він не зрозуміє. Він виріс у цьому холоді, для нього це — норма. А для мене — ніж у серце. Я пообіцяла собі більше не їхати до них, поки вони не навчаться поваги. Але в глибині душі лякалася: а якщо ця крига залишиться між нами назавжди? Чи витримає наш шлюб таку байдужість? Чи моя любов до Миколи розтане, як той дощ, що промочив мене наскрізь у тій клятій альтанці?
