Мачуха командує нами, але через місяць я стану її керівником.

Вітчим знущався з нас з мамою, але він не знав, що через місяць я стану його начальником.

— Гадаєш, твій блискучий автомобіль додає тобі ваги? — Максим ледь підняв брову, розглядаючи Катерину через кришталеву вазу з фруктами. Його голос звучав, наче скрегіт ножа по склу.

Олена, розставляючи фарфорові тарілки, завмерла на мить. Катерина помітила, як мати стиснула край столу, аби приховати тремтіння пальців.

— А твої шовкові краватки не сховають пустоту за напускним блиском, — відмахнулася дівчина, впіймавши погляд матері. По неділях вони все рідше сміялися за обідом. Замість сміху — напружені усмішки та погляди, що ковзали повз одне одного.

Максим театрально розправив вузол на шиї, ніби поправляв корону. — Дорога, — звернувся він до Олени, не відводячи очей з пасербиці, — не передаси сіль? Ту саму, що дешевша за твоє фірмове лате з корицею.

Катерина мовчки присунула сільничку. Його пальці, що обхопили кришталь, нагадали їй лапи хижака, який обережно досліджує здобич. Три роки тому він здавався ідеалом — подарунки, компліменти, галантні жести. Але маска «ідеального чоловіка» тріснула, виявивши жагу контролю.

— Мамо, цей салат — шедевр! — спробувала вона порушити тишу, натягнуту, наче струна.

— Не дивно, — пирхнув Максим, відсовуючи тарілку. — Твоя мати хоча б на кухні знадобилася. На відміну від кар’єристок, які забули, де їх місце.

Олена потяглася за хлібом, і рукав її блузи з’їхав вниз, оголивши жовтуватий слід на зап’ястку. Катерина відчула, як у грудях закипає свинець.

—

На кухні, залитій вечірнім сонцем, дзвін посуду змішувався з ревом телевізора з вітальні.

— Це від шафи? — прошепотіла Катерина, вказуючи на синяк.

— Я… зачепилася, — Олена відвернулася до раковини, шкребучи ножем по бездоганно чистій тарілці.

— Зачепилася за чиїсь пальці?

Кроки, важкі та розмірені, змусили їх замовкнути. Максим заповнив собою дверний проріз, наче хмара перед грозою.

— Секрети обговорюєте? — його усмішка була гострішою за лезо.

— Говорили про квартальний звіт, — збрехала Олена, стискаючи край фартуха.

— Наша Катя тепер важлива пташка, — він наблизився, і Катерина вловила, як мати інстинктивно притислася до стіни. — Тільки не забувай: тут головний — я.

Він пішов, залишивши після себе гнітючу тишу. Олена витерла долонею щоку, змітаючи невидиму сльозу.

— Досить це терпіти, — Катерина обійняла її, відчуваючи, як тендітні материнські плечі. — Все зміниться.

— Вітаю з підвищенням, Катерино Максимівно! — секретарка шанобливо простягнула папку.

Дівчина провела пальцем по тисненому напису на обкладинці: «Особові справи співробітників». Серце забилося частіше, коли вона відкрила файл. Максим Степанович Ковальчук. Тепер його доля залежала від її підпису.

У конференц-залі, просоченому ароматом свіжої кави і напругою, Катерина дозволила собі паузу. Десятки очей стежили за кожним рухом.

— Проєкт «Фенікс» відстає на два місяці, — її голос прозвучав чітко, як удар метронома. — Відповідальний — Максим Степанович.

Він сидів у останньому ряду, обличчя його поступово втрачало колір.

— Завтра чекаю пояснювальну. І план виправлень, — додала вона, зустрічаючи його погляд. В його очах читалося питання, на яке він не наважувався вимовити вголос.

«Тепер правила диктую я», — подумала Катерина, стримуючи усмішку. У кишені її піджака лежала фотографія — мати у парку, сміючись, як три роки тому. Вона дістане її, коли все закінчиться.

Він здригнувся, немов отримав ляпас.
— Це нереально! Потрібні додаткові розрахунки…

— Звіт про причини провалу і план виправлень. До дев’ятої ранку, — її голос звучав крижаною сталлю. — Чи ви вважаєте себе нездатним виконати базові завдання?

Тихий смішок прокотився рядами. У першому ряду стажер Сашко, якого Максим місяць тому змусив перероблювати презентацію сім разів, відвернувся, ховаючи глумливу усмішку.

—

Двері в кабінет вилетіли з петель від його натиску. Катерина продовжувала гортати документи, не піднімаючи очей:
— Наступного разу — пишіть заяву про порушення субординації.

— Ти… спланувала все! — Його пальці вп’ялися в спинку стільця, залишаючи вм’ятини на шкірзаміннику.

— Ви говорите про моє підвищення? — Вона нарешті подивилася на нього, схрестивши руки на грудях. — Рада директорів цінує результат. А ваш відділ три квартали поспіль зрив терміни.

— Я не стану повзати перед тобою!

— Повзати не обов’язково. Достатньо працювати, — вона дістала з лотка бланк звільнення. — Або краще оберете «свободу»?

Його обличчя сіпнулося. Іпотека, кредит на автомобіль, новий Rolex — все це спливло в його очах за мить.

— Стерво… — прошепотів він, розвертаючись до виходу.

— Максим Степанович! — Вона зупинила його на порозі. — Двері. Зачиніть. Ввічливо.

Скляна перегородка задрижала від удару. Катерина повернула крісло до вікна, спостерігаючи, як внизу копошаться машинки-букашки. У кишені завібрував телефон:

«Він весь вечір щось бурмотить про помсту. Будь обережна, доню».

«Спокійно, мамо. Просто життя вчить його покірності».

—

Тижні потому офіс нагадував театр абсурду. Катерина грала роль ідеального керівника: бездоганна логіка, крижаність у вихованості, вбивча ефективність. Для Максима це обернулося кошмаром у форматі 24/7.

Запізнення на 4 хвилини — догана при всьому відділі. Прострочений звіт — позбавлення премії. Його улюблений «проект Фортуна» тепер вимагав нічного сидіння над графіками, які він сам колись підписав.

— Катерино Максимівно, — заглянула до неї стажистка Ліза, — правда, що ви… родичі?

— Чому питаєте?

— Раніше він всіх кричав, а тепер… — дівчина кивнула в коридор, де Максим принизливо просив секретарку роздрукувати документи.

— Чоловіки часто змінюються, коли бачать наслідки своїх помилок, — відповіла Катерина, поправляючи рамку з фото. На знімку Олена сміялася, обіймаючи її на випускному.

Тієї ночі, затримавшись до темряви, вона почула за дверима напоїти виразки:

— Так, знову ця відьма! Ні, я не можу піти! Якщо я зараз… Що значить «сам дурень»?! Ти взагалі…

Катерина пройшла повз, каблуки відбивали дроб на підлозі. Вдома його чекала холодна курка з супермаркету та плед на дивані — Олена навчилася включати «режим сну» рівно о десятій.

Сідаючи в автомобіль, вона впіймала своє відображення в дзеркалі. Жорстка складка біля рота, хижий погляд, суха помада на губах — образ викликав дріж. На мить їй здалося, ніби в склі проступили його риси: той самий оскал, ті самі зморшки гніву. Катерина різко ввімкнула запалювання, загасивши марення ревом мотора. «Ні, — подумки промовила вона, виїжджаючи на порожню вулицю. — Я не стану як він. Просто даю урок. Найважливіший урок в його житті».

Десь вдалині завила сирена. Вона додала швидкості, розчиняючись у ночі, як тінь відплати.

Вібруючий телефон вивів із роздумів. Повідомлення від HR-директора:
«Атестаційна комісія завтра о 15:00. Перший — ваш улюблений підопічний».
Катерина усміхнулася. Шахова дошка чекала на новий хід.

—

Два місяці систематичного тиску перетворили Максима на тінь. Він тремтів, наче осиковий лист, на планірках, жував м’ятні таблетки пачками, але запах розпачу в’ївся в шкіру. Катерина методично руйнувала його кар’єру, але фінал настав раніше прогнозу.

Дзвінок від матері заставив її у підземному паркінгу:
— Кать… він… — ридання заглушали слова, — він усе розгромив… кричить, що ти…

Грохіт. Приглушений стогін.

Вона вижала газ до упору.

—

Двері у квартиру зіяли чорною пащею. З вітальні долітали крики:
— Ви… ляльковики! Думали, я не розумію?!

Катерина влетіла в кімнату. Осколки рамок впивалися в килим, наче осколки пам’яті. Мати притискалася до стіни, прикриваючи долонею криваву ссадину на щоці.

— Крок назад, — голос Катерини пролунав як клацання затвора.

Максим розвернувся. Його очі налилися кров’ю:
— О! Королева стерв’ятників! Прилітала добити?

— Ти вже добив себе сам.

Вона простягла телефон. На екрані — лист з вкладеннями:
— Досьє з твоїми «досягненнями». Відправлено в тридцять HR-агентств. Алкоголізм, зрив проектів, маніпуляції звітами…

Він спробував вихопити гаджет, але спіткнувся об вазу. Рухнув на коліна, як маріонетка з перерізаними нитками.

— Покидьок… ти…

— Залишилося додати главу про домашнього тирана. Зі свіжими фото, — вона клацнула камерою, зафіксувавши синяк на обличчі матері.

Він завив, вчепившись у край дивана:
— Ол… пробач… це все вона…

— Іди, — прошепотіла мати, дивлячись у порожнечу. — Назавжди.

—

Ранкове сонце ласкало спину через кухонне вікно. Катерина налила в чашки етіопський мокка. Млинці з малиновим джемом нагадали про часи, коли неділі пахли щастям.

— Юрист підготував документи на розлучення, — Олена розминала серветку, ніби тісто. — Не пізно?

— Пізно було мовчати, — відрізала Катерина. — Але ще не пізно почати жити.

Мати подивилася на неї з-під лоба:
— Ти стала… холодною. Як він.

— Ні. Я стала сильною. Сильної вистачило, аби зупинити того, хто вважав себе богом.

— Але якою ціною? — голос Олени здригнувся. — Це як тушити пожежу бензином.

Донька підійшла до вікна. За склом прокльовувалися перші проліски.
— Ціна — твоя безпека. Його гордість. Мої ілюзії щодо справедливості.

Вона обернулася, ловлячи в повітрі аромат кави. Тієї самої, що пила в нічних чергуваннях, плануючи помсту.
— Він боявся викриття. Ти — самотності. Я — власної слабкості. Тепер страхи залишилися йому.

Олена потяглася до її руки, але зупинилась, ніби обпікаючись.
— Просто… не перетворися на нього.

— Не перетворюся, — Катерина навмисне усміхнулася тепліше. — Бо у мене є за кого залишитися людиною.

За вікном вітер крутив торішнє листя, звільняючи місце весні.

— Знаєш, у чому іронія долі? — Катерина повернулася до матері, в її очах мерехтіла мало помітна усмішка. — Він сам повторював, що в цих стінах править лише один. І мав рацію. Просто не вгадав, хто займе трон.

Кути губ Олени затремтіли, утворюючи щиру усмішку — першу за місяці напруженого мовчання:

— Ти ж усвідомлюєш, що я не поділяю твоїх підходів?

— Усвідомлюю. Але ти, мабуть, здогадуєшся, що я не відступила би, навіть знаючи це?

Тиша повисла між ними, порушувана лише щебетанням горобців за вікном. Повітря наповнився ароматом свободи, терпким, наче перестоялий еспресо, але від того ще більш бажаним.

— Мамо, — Катерина опустилася на стул, пальці замкнулися навколо чашки, — може, махнемо кудись? Без метушні, як у старі дні?

— Обов’язково, — Олена прикрила долонею дочірну руку, — але спершу допоможи позбутися його проклятих троянд. Шипи впиваються в душу гірше, ніж у шкіру.

Сміх Катерини пролунав катарсисом. Вона змінилася — загартувалася, відкинувши сумніви, але вид материнської усмішки стер останній жаль. Гра була вартою свічок.

—

Олена металася між плитою та холодильником, намагаючись догодити його примхам. «Ідеальна лялька», — мимоволі виникло в голові Максима. Зовсім не те, що її норовлива дочка. При думці про Катрусю в скронях застукало. Кар’єристка у лакованих туфлях! Уявила, що дорогі брязкальця замінять їй розум?

Перша зустріч вспливла у пам’яті — Оленин ювілей. Тоді Катерина здавалася скромним мишкою, яка дивилася на нього з недовірою. «Звісно, — усміхнувся він про себе, натягуючи найкращий піджак, — дочка зобов’язана ревнувати матір до нового чоловіка». Він сипав історіями про кар’єрні перемоги, щедро приправляючи їх чарівною усмішкою. Майстерно зіграна роль.

—

Перші дванадцять місяців шлюбу вдалося витримати. Олена ревно виконувала роль зразкової дружини. Але Катерина… З кожним кварталом вона перетворювалася на скалку. Її кар’єрний злет, насмішлива незалежність, цей німий виклик у погляді. Ніби бачила його зношену душу наскрізь.

«Нічого, — процедів він за сімейним обідом, отруйно коментуючи її діловий костюм, — я поверну тебе в русло».

Але дівчисько не гнулося. Лише дивилася крижаними зіницями, від яких холодела спина. Ярість накопичувалася, вимагаючи виливу. На щастя, Олена не скаржилася — справжня дружина повинна приймати чоловічу «суворість». Синці заживають, покірність — вічна.

—

Новина про її підвищення вдарила нижче пояса. Він зачинився в службовому туалеті, стискаючи тремтячі кулаки. Як? Ким треба бути, щоб викрасти *його* місце? Він десятиліттями вкладався в цю компанію, знав кожну шпаринку в корпоративній броні!

Перше оперативне засідання під її керівництвом стало адом. Вона увійшла — бездоганна, з диявольським спокоєм. Нова начальниця. Пасербиця. Змія.

«Максим Степанович, ви ж курували цей провал?»

Навіть зараз від приниження горіли щоки. А ці погляди колег — в них читалося торжество. Особливо у молодиці, яку він гнобив роками. «Одержав по заслугах», — напевно, перешептувалися за спиною.

Тепер його трон зайняла та, яку він вважав нікчемою.

—

Віскі тупив біль. Спочатку стопки, потім склянки. Олена мовчала, але в її погляді проскакувало щось нове — осколки ненависті? Неймовірно! Вона не сміє!

— Чого усміхаєшся? — гарчав він, кидаючи порожню пляшку. — Вважаєш себе вищою?

У відповідь — тиша. Лише ночами крізь сон доносилися приглушені всхлипи.

Робота перетворилася на адські качелі. Щоранку — зустріч з її кам’яним обличчям. Катерина діяла бездоганно, позбавляючи його козирів. Його вплив танув, авторитет розсипався в прах.

«Доповідь на початок засідання, Максим Степанович».

«Запізнення на три хвилини — порушення регламенту, Максим Степанович».

«Ви впевнені у своїй компетентності, Максим Степанович?»

Кожне звернення — плювок у обличчя.

—

Перелом настав несподівано. Можливо, коли Олена засміялася в телефон, розмовляючи з дочкою — так щиро, як ніколи з ним. Або коли та сама робка стажистка «випадково» облила його кавою, навіть не почервонівши. Або коли у дзеркалі туалету він побачив опухле обличчя алкоголіка з потухлими очима.

Віскі більше не глушив сором. Реальність розкладалася на осколки. Істерики ставали лютішими, але Олена не ховала сліз. Її погляд тепер нагадував дочерній — пронизливий, всевидячий.

Вони *знали*. Гра йшла за їх правилами.

Останній день стерся з пам’яті. Уривки: рев, звук битого скла, крик Олени. І *вона* — Катерина з диктофоном у руках. Холоднокровна, як кат.

«У тебе десять хвилин на збори».

Стоячи на тротуарі з валізою-посміховиськом, він востаннє поглянув на освітлені вікна. Там залишилися вони — дві жінки, що перехитрили його. А він? Порожнє місце в дорогій краватці.

Максим торкнувся шовкового вузла — останнього символа колишнього статусу — і зашагав у згущуючуся темряву. Десь у місті на нього чекала остання пляшка. Фінал короля, скинутого власними пішками.