Мамо, що ти накоїла? — донька майже кричала у слухавку. — Яка, до біса, собака з притулку?

— Мамо, ти що наробила? — донька майже кричала в телефон. — Яка, до біса, собака з притулку?! Та ще й стара і хвора. Та ти сама не в собі! Можна було танцями зайнятися?

Ніна Сергіївна стояла біля вікна. Вона спостерігала, як повільно на місто опускається біла імла. Сніжинки кружляли в танку, вкладаючись на дахи, обсаджуючи гілки дерев, ламали свої тонкі промені під ногами пізніх перехожих. Останнім часом стояння біля вікна стало звичкою. Раніше вона чекала з роботи чоловіка, який приходив пізно, втомлений, з хрипким голосом. У кухні горіло м’яке світло, на столі вечеря, і розмови за чашкою чаю… Поступово теми для розмов вичерпалися, чоловік став приходити ще пізніше. Він ховав погляд, відповідав на запитання дружини скупо. А одного разу… — Нінко, я давно хочу тобі сказати… Я зустрів іншу жінку. Ми любимо одне одного, і я подаю на розлучення. — Як? Розлучення… а я, Сашо, що буде зі мною? — Ніна раптом відчула пронизливий біль під лопаткою. — Ніна, ну ми ж дорослі люди. Діти виросли, живуть своїм життям. Ми з тобою прожили майже тридцять років. Але ми ще молоді. Подивись, тобі і мені трохи більше п’ятдесяти. Але я хочу чогось нового, свіжого! — А я, виходить, стара і непотрібна. Відслуживше строк спогад, — прошепотіла розгублена жінка. — Не перебільшуй. Нічого ти не стара… Але зрозумій, там… там я почуваю себе тридцятирічним. Прости мене, але я хочу бути щасливим, — чоловік поцілував дружину в маківку і пішов до ванної. Він змивав із себе старий шлюб, наспівуючи веселі пісеньки, а на плечі Ніни навалилася вселенська туга… Зрада. Що може бути гірше?

Ніна не помітила, як пролетів час – розлучення, Саша поїхав до нової обраниці. А в її житті настали сірі дні. Вона звикла жити для дітей, для чоловіка. Їхні проблеми були її проблемами, їхні хвороби – її хворобами, їхня радість і успіхи – її успіхами. А тепер? Ніна годинами стояла біля вікна. Іноді вона дивилася в маленьке ручне дзеркальце, яке дісталося їй від бабусі. У ньому вона бачила то сумне око, то сльозинку, яка губиться в уже з’явилися зморшках, то сиву волосинку на скроні. Ніна боялася дивитися у велике дзеркало. — Мамо, тобі треба знайти собі заняття, — поспішний голос доньки говорив про те, що вона збирається кудись. — Чим, доню? — тьмяний голос матері губився в телефонних дротах. — Ну, не знаю. Книги там, танці «Кому за…», виставки. — Так-так, кому за … Мені вже… — Ніна не могла зібрати себе докупи. — Ой, мамо, прости, у мене немає часу. Дивно, але син Лесь віднісся до смутку матері з більшим розумінням: — Мамо, мені дійсно дуже шкода, що так сталося. Ти знаєш, ми з Іркою хочемо до тебе приїхати, може, на Новий рік. Якраз познайомитеся. Тобіі радісніше з нами буде. Ніна обожнювала дітей, але дивувалася, наскільки вони різні… ***** Якось ввечері, переглядаючи соцмережі, Ніна натрапила на оголошення: «День відкритих дверей у притулку для собак. Приходьте, приводьте з собою дітей, знайомих та рідних. Наші улюбленці будуть дуже раді познайомитися з кожним новим гостем! Ми чекаємо вас за адресою…» Далі було згадування, що якщо хтось хоче допомогти притулку, то ось список необхідного. Ніна раз прочитала, вдруге. — Ковдри, пледи, старе постільне, рушники. Мені якраз треба розібрати все це. Думаю, у мене є, що їм віддати, — розмірковувала вночі Ніна. Стоячи біля вікна, вона прокручувала в голові список необхідного, що ще вона може купити зі своєї не дуже великої зарплати. Через десять днів вона стояла біля воріт притулку. Ніна приїхала з подарунками. Таксист допоміг вивантажити нескінченні важкі сумки з ковдрами і ганчірками. Вийняв скручений вибитий килим і пакунок з доріжками. Волонтери притулку допомагали гостям заносити тюки з білизною, мішки з кормом, сумки з подарунками для собак. Пізніше гостей розбирали волонтери, розділивши їх на групи. Проводили вздовж вольєрів, розповідаючи історію кожного мешканця цих сумних кліток… Ніна приїхала додому втомлена. Вона не відчував під собою ніг. — Так, душ, вечеря, диван. Подумаю про все пізніше, — сказала собі жінка. Але «пізніше» не вийшло. У голові так і кружляли картинки – люди, клітки, собаки. ] І їхні очі… Такі очі Ніна бачила у своєму маленькому дзеркальці. Очі, наповнені сумом і невірою в щастя. Особливо її вразила одна собачка, стара, сіра. Вона була дуже сумна. Лежала собі тихесенько в кутку і на нікого не реагувала. — Це Леді. Японський хін. Господиня покинула її у доволі поважному віці. Леді також уже старенька, їй аж дванадцять років. Кажуть, при належному догляді вони живуть і до п’ятнадцяти. Але Леді старенька, хвора і сумна собачка. Таких, на жаль, ніхто додому не бере, — волонтер зітхнула і повела гостей далі. ] Ніна затрималася біля Леді. Та на неї не реагувала. Вона лежала на старенькій ковдрочці, наче штучна собачка, наче стара брудна іграшка… Цілий тиждень на роботі Ніна згадувала про сумну собачку. У самої жінки раптом прокинулись сили, і вона проявляла активність на роботі. — Адже Леді — це моє відображення. Просто я ще не така стара. Але самотня. Діти роз’їхалися, чоловік переступив через мене, мов я ганчірка на асфальті. А я не ганчірка! Ні, я не ганчірка! Ніна вийшла з кабінету і набрала номер притулку. ] — Доброго дня! Я була у вас на дні відкритих дверей. Ви мені багато розповіли про Леді, стару собачку. Пам’ятаєте? — з надією запитала жінка. — Так-так, звісно, пам’ятаю. Ви єдина, хто зупинився біля її клітки. — Скажіть, будь ласка, чи можна її навідати? — Леді? Неймовірно! Звісно, приїжджайте! Можна найближчими вихідними, — волонтер обговорила час візиту і відключилася. Того вечора Ніна знову стояла біля вікна. Але цього разу вона не сумувала, згадуючи минуле життя. Вона спостерігала, як у двору гуляє чоловік з великою собакою. Пес носився колами по безлюдному нічному двору. Ганяв за м’ячем, раз по разу приносячи його господарю. А той ласкаво тріпав собаче голівку. Наближалися вихідні. — Леді, привіт! — Ніна присіла навпочіпки біля собаки. Але та у відповідь не ворухнулася. Ніна сіла прямо на підлогу. Вона була в старих джинсах, які взяла з собою, аби перевдягнутися в притулку. Не наближаючись до собачки, Ніна почала говорити… Вона розповідала про себе, про своїх дітей. Про те, що вона одна у трикімнатній квартирі, яку їй тепер нема з ким поділити. Так минула година. Ніна трохи посунулася до ковдрочки, на якій лежала Леді. Потихеньку наблизила до неї руку. Торкнулася до голови. Трохи погладила її. Собачка зітхнула. Ніна, осмілівши, стала гладити собачку розміреними повільними рухами. Леді, подумавши, стала підставляти під руку голову. Так з’явився контакт. Йдучи, Ніна спіймала на собі уважний погляд карих очей. Собачка дивилася на неї, наче хотіла зрозуміти, чи це була разова зустріч, чи…? — Чекай на мене, я швидко, — прошепотіла жінка собачці, закрила клітку і поспішила до волонтера. — Ну що, поспілкувались? — з усмішкою дівчина дивилась на Ніну. — Я… я хочу її забрати… — від збудження у Ніни збилося дихання. — Прямо так відразу? — Так, вона відгукнулася. Ви кажете, що у таких стареньких майже немає шансів. Я хочу дати їй цей шанс. — Ніна, я вас хочу попередити. Леді, вона хвора собачка, їй знадобиться догляд, якщо ви захочете продовжити їй життя. А це час, сили і гроші. — Я розумію. Я виростила двох чудових дітей. І думаю, що впораюся. Давайте дамо їй цей шанс, — Ніна була переконливою. — Добре. Я підготую договір. І ще – ми ненав’язливо відстежуємо долю наших вихованців. Зрозумійте, люди різні… — Звісно. Усе, що ви скажете. Фотографії, відеодзвінки, про всі відвідування лікарів я вам буду повідомляти. Через кілька годин Ніна увійшла в квартиру, тримаючи на руках загорнуту в рушник собачку. Вона опустила її на підлогу. — Ну от, Леді. Це твій новий дім. Давай вчитися разом, як нам тепер жити. Ніна взяла кілька днів за рахунок відпустки і щільно зайнялася собакою. Ветеринари, обстеження, грумер, стрижка кігтів, видалення хворих зубів… Леді виявилася дуже вихованою собачкою. Ніна для неї постелила пелюшки, щоб у разі потреби Леді могла справити свої потреби. Виходити на вулицю Ніна старалася рано вранці і пізно ввечері, максимально скоротивши зустрічі з сусідами. Вона хотіла, щоб Леді звикла до нових умов, і щоб ніщо її не злякало. ***** — Мамо, що ти наробила? Ти здорова? — донька майже кричала в телефон. — Здорова. Дякую, що тебе це хвилює. — Мамо, яка, до біса, собака з притулку?! Та ще й стара і хвора. Та ти сама не в собі! Можна було танцями зайнятися? — Доню, твоя мама – молода жінка. Мені всього п’ятдесят три роки. Я здорова, красива, самостійна. І не цьому я тебе вчила! — парирувала Ніна. — Але, мамо… — Давай без всяких «але» … У тебе своє життя, твій брат Лесь теж далеко. Батько – так взагалі змінив мене на майже школярку. Будь добра, навчися поважати і приймати мої рішення. Ніна відключила телефон, видихнула і пішла на кухню. Їй захотілося кави. — Мамо, та ти даєш! Я б навіть не здогадався! Ти просто молодець! Собака з притулку – це гідно поваги. А вистачить терпіння? — син підтримав, але його здивуванню не було меж. — Леся, вас же я виростила. Змогла якось, — засміялася Ніна. — Зможу. У притулку пообіцяли допомогти, якщо знадобиться. Ніна не сказала ні синові, ні доньці, що під час нічних прогулянок з Леді вона познайомилася з тим самим чоловіком, який гуляє з великою собакою. Що його звати Діма. Він у розлученні, дружина поїхала в нове життя в нову країну з новим чоловіком. А у нього з’явилася собака… І здогадайтеся, звідки? Так, Діма зустрів свого Абрека в притулку. Абрека туди забрали з вилову. Здоровий породистий пес носився в істериці по місту, коли його впіймали. Пошуки старих господарів, не дивлячись на тавро, не увінчалися успіхом. І Дмитро став жити з Абреком, звикаючи до нових обставин… ***** — Мамо, ми з Іркою приїдемо до тебе, можна? Я хочу вас познайомити швидше. Вона така класна. Шустренька, як ти! Ніна реготала над словами сина. — Приїжджайте, синку. Ми вас чекаємо. А тридцять першого числа, коли у двері подзвонили, насторожилися відразу дві собаки – Дмитро з Абреком прийшли до Ніни і Леді в гості. Син, побачивши таку компанію, зрадів: — Мамо, я не буду чекати ночі, я тобі скажу відразу. Ось моя Ірка. Я її люблю, ти скоро станеш бабусею. І ще – ми хочемо взяти собаку з притулку. Але для початку, напевно, маленьку. Все ж таки дитина скоро народиться… У цю ніч у місті не було сумних вікон – привітання, музика, сміх наповнили місто і весь світ радістю. І навіть у притулках не знайшли поки що свою сім’ю собаки та кішки наповнювалися особливим почуттям – очікуванням щастя. Так будемо ж ми всі щасливі! І вам, мої дорогі друзі, величезний привіт і вітання від мого славного хлопчика Філа. Я сподіваюся, що він вже не пам’ятає, як жив у притулку. Адже він насолоджується щастям і купається в нашій любові! Бажаю вам щастя!