З життя
Мати в розпачі, сестра приголомшена, а батько дав гроші та пішов.

Мати кричала так голосно, рідна сестра була приголомшена, а батько дитини дав сто гривень, повернувся і пішов.
Історія заснована на справжніх подіях. Катерина спокійно сиділа на кухні, пила чай і переглядала останній випуск газети. Там не було нічого цікавого: суцільна реклама, різні статті й нецікаві заголовки. Але раптом вона натрапила на фотографію та втратила дар мови. Її погляд зупинили бездонні сумні очі, світле волосся і знайома до болю ручка, точніше те, що залишилося від неї.
Мати кричала так голосно, рідна сестра була приголомшена, а батько дитини дав сто гривень, повернувся і пішов.
Термін вагітності був дуже великим. Через животик Катерина не могла це приховувати. А коли розповіла, мати розлютилася. Вона не розуміла, що відбувається в голові доньки і що її соромно перед іншими. А про те, як почувалася її вагітна донька, навіть не замислювалася.
Сестра теж підтримала матір. Вона тільки сміялася. Хоча в одному будинку жили три дівчини, злагоди між ними не було. Не вміли підтримувати одна одну, лише робили гірше. Мати сказала молодшій доньці робити, що хоче, тільки щоб дитини в її будинку не було.
Так Катерина й пішла від мами. Перед відходом наговорила матері багато образливих слів. Жила у подруг до самих пологів. І через деякий час народила. В глибині душі вона мріяла повернутися додому. Думала, що коли мати побачить онучку, то змінить ставлення і прийме їх назад. Бо в народі всі бабусі дуже люблять своїх онуків, часом більше, ніж їхніх батьків.
Однак після народження доньки Катерина дізналася, що дитина народилася з вадою. Замість ручки у неї була кукса. Як тільки дівчина це усвідомила, заплакала. Після дня істериці вона підписала відмову від дитини. Повернувшись додому, сказала матері і сестрі, що дитина народилася мертвою.
Минуло півтора року, журналісти приїхали до обласного дитячого будинку і зробили кілька фотографій дітей. Одну з них надрукували в газеті з підписом: “Це наші діти. Олександра 1,5 року. Обласний дитячий будинок”. Коли Катерина побачила цю фотографію, одразу впізнала донечку і її особливу ручку, впала в істерику. На її крики прибігли мати з сестрою. Катерина кричала, що це її донечка, і показувала видання рідним. Вона дуже хотіла повернути дівчинку собі.
Старша сестра не гаяла часу. Вона запам’ятала назву дитбудинку, де жила її племінниця. І вже наступного дня троє жінок прийшли до головного лікаря обласного дитячого будинку. Після оформлення всіх необхідних документів Світланку забрали додому.
