З життя
Мій син створив свою сім’ю, але мене там не стало

Мене звати Микола. Мені 72 роки. Живу сам у старенькому будиночку на околиці невеличкого містечка, де колись бурлило життя. Саме у цьому дворі мій син бігав босоніж по траві, кликав мене будувати лігво з ковдр, разом ми пекли картоплю у вогнищі й мріяли про майбутнє. Тоді мені здавалося, що це щастя — назавжди. Що я потрібний, що важливий. Але життя йде своєю колеєю, і тепер у хаті лише тиша. Пил на чайнику, шелест у кутку та рідкісний гавкіт сусідського пса за вікном.
Мого сина звати Тарас. Його мати, моя покійна дружина Ганна, пішла з життя майже десять років тому. Після цього він лишився для мене єдиною близькою людиною. Єдиним зв’язком із минулим, де ще було місце для тепла й сенсу.
Ми виховували його з любов’ю та турботою, але й без строгості не обходилося. Я багато працював, руки мої не знали спочинку. Ганна була серцем нашої родини, а я — її руками. Не завжди був поруч, але коли треба — я був. Підлеглий на роботі, але батько вдома. Навчив його їздити на велосипеді, сам лагодив його першу «таврію», на якій він потім поїхав до обласного центру на навчання. Я пишався ним. Завжди.
Коли Тарас одружився, я не приховував радості. Його обраниця — Соломія — здалася мені скромною, стриманою. Вони переїхали на інший кінець міста. Я подумав: ну що ж, нехай живуть, будують своє. А я допоможу, підтримаю. Сподівався, що вони будуть заїжджати, що я зможу няньчити онуків, читати їм казку на ніч. Але все вийшло інакше.
Спочатку були короткі дзвінки. Потім лише вітання на свята. Я кілька разів сам приходив — з пирогом, із цукерками. Одного разу двері відчинили, але сказали, що в Соломії боліть голова. Вдруге — спала дитина. А втретє просто не відчинили зовсім. Після цього я перестав ходити.
Не влаштовував скандалів. Не скаржився. Сидів і чекав. Думав: у них справи, робота, діти — все налагодиться. Але час ішов, і стало зрозуміло — для мене в їхньому житті просто не знайшлося місця. Навіть на роковини смерті Ганни вони не прийшли. Просто подзвонили — і все.
Нещодавно я випадково побачив Тараса на вулиці. Він вів за руку сина, ніс пакети. Я гукнув — серце стислося від радості. А він обернувся, подивився, як на чужого. «Тату, все добре?» — запитав він. Я кивнув. Він кивнув у відповідь. Сказав, що поспішає. І пішов. Ось і вся зустріч.
Я довго йшов додому пішки. Ішов і думав — де я помилився? Чому мій рідний син став для мене чужим? Може, я був занадто суворий? Чи, навпаки, занадто м’який? А може, просто став незручним — зі своїми спогадами, старою головою, тишею…
Тепер я сам собі — і родина, і підтримка. Заварюю чай, перечитую листи Ганни, іноді виходжу на лавочку і дивлюсь, як грають чужі діти. СуА потім я глянув на небо — таке ж безмежне, як колись — і зрозумів, що життя, навіть самотнє, все ще триває, і в ньому, хоч і не так, як мріється, але знайдеться місце для маленьких радостей.
