З життя
Мої заготовки вона вихваляє, але роздає, наче це її робота

Усе своє життя я прожила в селі під Черкасами. І, мабуть, ще з дитинства земля для мене — не просто робота, а справжнє віддушшя. Вона лікує. Рятує. Дає сили, коли здається, що все розпадається. Коли руки в землі, а спина гудить від втоми — голова відпочиває. Так і живу. Навесні — грядки. Літо — спека й боротьба з бур’янами. Осінь — врожай, заготовки, морозильники, банки, кришки, приправи.
У мене велика ділянка. Щороку саджу помідори, огірки, баклажани, кабачки, перець, кукурудзу. Фрукти — яблука, сливи, вишні. З усього цього потім роблю заготовки: лечо, аджику, кабачкову ікру, повидло, компоти, варення, мариновані овочі. У мене окремий морозильний лар — у ньому акуратно розкладені овочеві суміші, пюре для онука, домашня картопля фрі. Кожному — своє. Бо я так люблю. Бо знаю, що взимку це грітиме.
Мої діти вже дорослі. Роз’їхалися. Але коли приїжджають — їдуть не з порожніми руками. Машини забиті валізами, коробками, сумками. І мені не шкода — адже це ж рідні. Це ж для них усе.
Особливо багато забирає Оля, дружина мого молодшого сина Дениса. Хвалить без кінця: і огірки, і баклажани, і вишневе варення. Навіть онукові з собою бере баночки. Я бачу, як їй подобається. І мені приємно — не приховую. Я стараюся, ночами банками брязкаю, все за рецептами, а вона тішиться. Що може бути краще?
Але на день народження онука я вперше зрозуміла, що не все так, як здавалося. Свято було гарне: аніматори, дітлахи регочуть, дорослі за накритим столом. Серед салатів і закусок стояли мої огірки, кабачкова ікра, вишневий компот. Люди їли, хвалили. Мені було приємно, але одна фраза змусила задуматися.
— О, це ж ті самі огірки! Я їх у Олі беру постійно! — сказала одна жінка. — Ваші, так? Смакота неймовірна. Магазинні й поруч не стояли.
Я спершу не зрозуміла. Подумала: ну, може, гостя часто у них буває. Але потім ще одна подякувала за вишневе варення. А ввечері й третя сказала, що моєю кабачковою ікрою всю зиму дітей годує.
Я шукала поглядом Олю. Вона відводила очі. І тільки вранці, коли ми залишилися самі, я прямо запитала:
— Олю, ти мої заготовки роздаєш?
Вона зітхнула, опустила очі.
— Так. Трохи. Просто вони такі смачні, усі просять. А в вас їх багато. Я ж не все віддаю, трошки тільки.
Я не кричала. Не лаялася. Але всередині зробилося пусто. Було боляче. Я варю, закатую, перевертаю, стежу за температурою — все своїми руками. А вона роздає, ніби так і треба.
Я поверталася додому з каменем на серці. Мені не шкода. Але ж не для чужих я це роблю? Я — не магазин. Я — бабуся, мати, жінка у віці. Мені вже за шістдесят. Сьогодні я можу закатати сорок банок. А завтра — раптом не зможу. Якщо, не дай Боже, щось із здоров’ям? А вони звикли, що все завжди буде.
Зараз я знову на кухні. Варю ікру. Вже чотири десятки банок закатала. І раптом ловлю себе на думці: може, справді час щось міняти? Донька давно каже — почни продавати. Я відмахувалася. Мовляв, не для цього роблю. Але, може, варто? Може, якщо я сама меж не ставитиму, інші вирішуватимуть за мене?
Я не перестану ділитися з рідними. Але тепер — тільки чесно. Не щоб вони далі роздавали чужим, а щоб цінували. Щоб знали, що кожна баночка — це не просто «смачно», а праця, безсонна ніч, турбота й любов. І щоб хоч раз хтось подумав: «А як там мама? А вистачає їй сил? А чи не простіше допомогти, ніж лише брати?».
