З життя
Нав’язливість свекрухи мало не зруйнувала наш шлюб через онуків

Свекруха ледь не зруйнувала наш шлюб через свою нав’язливість онуками
Ми з Олесею одружилися без зайвого пафосу, просто, по-сусідськи, як мріяли обоє. Потім влаштували собі невеличкий, але щирий медовий місяць, а тоді повернулися до звичайного життя, сповненого кохання і сподівань на майбутнє. Півроку ми раділи один одному, аж поки у нашу родинну ідилію не почала втручатися Віра Гнатівна — Олесина мати.
Спочатку її візити були рідкісними, ледь помітними. Вона заходила ненадовго, приносила щось смачненьке, оглядалася, наче перевіряючи — чи все у нас гаразд. Поступово її присутність ставала все нав’язливішою. Вона затримувалася довше, з’являлася несподівано, іноді навіть без попередження. Свої вторгнення пояснювала просто: «Ви обоє працюєте, хочу допомогти. Приберу, зварю борщу — вам же легше». Ніби і турбота, але щось підказувало мені, що все це — лише привід.
Олеся заспокоювала: «Мама незабаром втомиться, це в неї тимчасове». Я вірив, сподівався, але ставало лише гірше. Свекруха поводилася так, ніби це і її хата теж, розпоряджалася речами, критикувала наш спосіб життя, а потім і зовсім почала приходити без дзвінка — з запасним ключем, який, за її словами, «на всяк випадок» дав їй Олеся ще до весілля.
Єдиним порятунком були вихідні. Принаймні, я знав, що хоча б суботу й неділю проведу з дружиною без нагляду. Та й це тривало недовго. Віра Гнатівна почала з’являтися зранку, ніби навмисне. Іноді я затримувався на роботі, лише б не повертатись додому, де кожен день перетворювався на іспит. У вихідні їхав до батьків чи до друзів. Олеся відмовлялася їхати зі мною, посилаючись на справи. Я розумів — справа у матері.
Між нами з дружиною почала рости невидима стіна. Я почувався чужим у власній хаті, наче жити втрьох — це норма. Коли я спробував поговорити з Олесею, вона ніби погоджувалася: «Так, треба щось вирішувати…» Але нічого не змінювалося. Матір як і раніше господарювала, а дружина ніби загубилася між двома світами — нашим і материним.
У якийсь момент я почав думати про розлучення. Ми були ще молоді, можна було все почати спочатку, без цього задушливого втручання. Але страшно було зізнатися собі в цьому. Надія ще теплилася — може, все налагодиться?
Остання крапля пролилася в неділю. Ще було темно, коли у двері подзвонили. Я відчинив — Віра Гнатівна. Без «доброго ранку», без вступів — одразу з докорами: «Ви не сім’я! Вже майже рік разом, а досі бездітні! Я ж для вас стараюся — прибираю, готую, щоб ви не розбігалися, а ти, зяте, увесь час тікаєш до друзів, а донька вдома нудиться. Може, хоч дитину вже заведете?!»
Я мовчав, стискаючи зуби. Потім не витримав:
— А як ми, на вашу думку, заведемо дитину, якщо ви постійно тут? Я що, маю займатися коханням у вашій присутності? Дякую за турботу, але далі — без вас.
— Нічого ви без мене не зможете! — кричала вона. — У моїх подруг уже правнуки є, а я все чекаю на онуків!
Олеся спробувала втрутитися, але мати різко їй відсікла: «Ти ще не дороОлеся взяла мене за руку, і тоді я зрозумів, що нарешті ми стали справжньою родиною.
