Не буду це їсти, – свекруха з огидою поглянула на тарілку борщу

На широкій тарілці перед свекрухою димів борщ. Вона поглянула на нього зверхньо і скривилася.

– Що це таке? – запитала Олена Василівна, наче перед нею поставили щось невідоме та неприємне.

– Борщ, – відповіла з усмішкою її невістка Світлана. Вона відкрила кришку керамічної супниці і почала наливати яскравий наваристий бульйон. – Приємно готувати зі своїх овочів.

– Не бачу особливої різниці, – фыркнула свекруха. – Але, звичайно, це забирає багато часу і сил!

– Це так, – посміхнулася Світлана. – Але коли це твоє хобі, це приносить задоволення.

– Так, але тоді, коли це дійсно “твоє”, а не нав’язане, – пробурмотіла Олена Василівна, піджимаючи губи. – Кому ти стільки наготувала?

– Нам. І тут небагато. На пару раз.

– Я це не їстиму, – свекруха розмахнула руками та відступила від столу. – Не зрозуміло, що це взагалі таке! – Олена Василівна зробила вигляд, наче їй стало погано, і відвернулася від столу.

Світлана закотила очі та зітхнула.

Вона познайомилася з сином Олени Василівни, Михайлом, півтора року тому. Закохалися з першого розмови і через місяць без урочистостей одружилися.

Зекономлені гроші вкладали в їх спільну мрію – заміський будинок, який і продовжували облаштовувати з любов’ю.

Світлана бачилася з Оленою Василівною за цей час рівно чотири рази, як і Михайло. Світлана сама вмовляла чоловіка відвідати матір на свята.

Олена Василівна з самого початку вважала шлюб сина примхою. Але важелів впливу на дорослого сина не мала, тому змушена була чекати логічного, як їй здавалося, кінця.

Але цього не ставалося, і це дратувало.

Олена Василівна щиро не розуміла, що Михайло знайшов у цій “простій дівчині”, чим Світлана його зачарувала.

Він був примітним хлопцем, завжди оточеним достойнішими дівчатами.

До того ж, Олена мала міську душу, та так і виховала сина. Її інтуїція підказувала, що Михайло вже ситий до горла сільським життям, і варто його лише підіштовхнути, все повернеться на свої місця.

І після такого досвіду він нарешті знайде собі супутницю життя з якою у Олени Василівни будуть справжні дружні стосунки.

Однак треба було поквапитися, щоб Світлана не прив’язала сина дитиною!

План в неї склався сам: Олена Василівна зателефонувала невістці і напросилася в гості, оскільки на новосілля її так і не запросили.

Світлана нагадала, що двічі запрошувала телефоном, але свекруха завжди відмовлялася через зайнятість. Однак Олена відмахнулася і виявила готовність відвідати сина.

Через два дні вона стояла в просторій світлій вітальні та не могла стримати обурення.

Її син, як і вона з покійним чоловіком, не любив супи!

В їх сім’ї на стіл подавали лише те, що можна було легко впізнати.

Як Михайло міг дозволити дружині так швидко сісти йому на голову?

Невже заворожила?

Олена Василівна відкинула думку, що Світлана утримує Михайла високими постільними трюками.

Трюки і Світлана?

Невірогідно!

Точно, приворот!

Інакше як пояснити, що син взагалі їсть цю бурду?

Олена Василівна поглянула на невістку з ворожістю.

Прикидається такою невинною, а чоловіка потихеньку зживе з цього світу.

– Що ж тут незрозуміло? – Світлана не оцінила артистичний талант свекрухи. Вона взяла другу тарілку, зачерпнула черпаком борщ і повернулася до Олени Василівни. – Тут все зрозуміло. Ось капуста. Це цибуля. Ось морква. І тут буряк. Я його тру на тертці. За рецептом моєї бабці. Ой, здається, не всі картоплини вловила. В наступний раз відловлю. Потім додаю зелень з грядки та сметанку!

– Та ти сама хочеш їсти отрубу! – свекруха хвилюючись змахнула руками.

– До речі, в вашому віці це дуже корисно! Вони допомагають регулювати роботу кишечника та покращують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора – задоволений господар!

Олена Василівна почервоніла від такої прямоти невістки, але не стала коментувати її слова.

– А навіщо ти змушуєш Михайла це їсти?

Світлана здивовано захлопала очима.

– Та він сам їсть, здається.

– Що йому робити, якщо більше нічого в хаті немає?

– Приготувати самому те, що йому до вподоби? Замовити доставку? Відвідати сусідку? Завітати до мами? – Світлана посмішкою озвучила варіанти.

На останньому Олена Василівна ще більше почервоніла.

– Не треба насміхатися! Могла б виявити повагу і дізнатися у мене, що любить мій Михайлик.

– Олена Василівна, я його й запитала. Він вже дорослий. Дякуючи, вміє говорити. Каже, все йому до смаку.

– Брехня! Він тобі бреше! Хіба це не зрозуміло? Спочатку не хотів ображати. А зараз давиться!

– Ох! – Світлана протягнула обличчям і зітхнула: – Борщ-то варений, не виливати ж. Доведеться давитися. Але ви ж підтримаєте сина?

– Що?! – вигукнула свекруха.

– Ні? Шкода. Думаю, син оцінив би вашу солідарність.

– Ти!..

– Свєта! Ми повернулися! – почувся радісний голос Михайла з коридору.

У вітальню вбігла біла пухнаста кулька, голосно гавкаючи.

– А-а-а! – заверещала Олена Василівна і сховалася за спиною Світлани.

– Не бійтеся, це Лара. Вона не кусає. І дуже вихована, – Світлана підняла руку вгору, собака одразу вгамувалася, підняла голову і сіла, виконуючи команду. – Моя дівчинка, яка ж ти розумничка.

– Чому ви дозволяєте сусідським собакам заходитИ до хати? – ошелешено прошипіла Олена Василівна.

– Чому сусідським? Вона ж наша. А в хаті тому, що домашня. Живе з нами.

– У хаті?! Але ж це антисанітарія! – задихаючись, вигукнула свекруха. – І Михайло не любить собак!

– Та ні, мамо, це ти не любиш собак. Привіт, — відповів Михайло, заходячи до вітальні. – Приїхала як раз до обіду.

– Здрастуй, синочку! – Олена Василівна не зрушила з місця, сподіваючись, що він підійде і поцілує її в щоку, але Михайло лише трохи обійняв матір, а Світлані натомість дістався ніжний поцілунок у губи.

– Ну що, обідаємо? – господар будинку зморщив носа та посміхнувся.

– Радо б обідала, Михайлику, але ж нічим.

– Як це – нічим?

– Та тільки свиням їжа готова. Синку, ти ж не казав, що завели їх. Який же тільки буде запах. Гірше, ніж в місті від автівок.

Михайло здивовано подивився на матір, потім на Світлану, а потім на вже накритий стіл.

М’язи шиї хлопця напружилися, погляд знову повернувся до матері, але легкість у ньому вже зникла.

– Якщо чесно, вже й забув всі ці примхи, – гірко усміхнувся Михайло.

– Які примхи, сину? Це ж наші смаки! Правила! Традиції! Ти ніколи не скаржився!

– Я? Молода людина, я боявся дратувати батька. Коли підріс, не хотів сваритися з тобою.

– Про що ти говориш?! – вражено вигукнула Олена Василівна, що викликало новий порив гавкоту Лари. – Фу! – топнула ногою жінка, погрожуючи кулаком собаці, яку тримала невістка. – У неї, звісно, свої переваги, – Олена Василівна кинкнула на Світлану, – але що ти за слабак, що дозволяєш з себе витерти ноги?! Рад давитися помиями? Дозволив їй влаштувати з дому зоопарк. Ти господар у будинку чи хто?!

– Я, – обрізано відповів Михайло.

– Так і поводься, як господар! – з полегшенням та гордістю вимовила Олена Василівна.

– Де твій багаж? – уточнив у матері Михайло.

– Все ще в коридорі! – миттєво пожаліла вона. – А я ж все ще голодна з дороги.

– Прекрасно. Подякуй Світлані за запрошення.

– Що ж це?…

– Подякуй Світлані за останню спробу налагодити з тобою стосунки та вибачся.

– Але вона…

– Мамочко!

– Дя-к-ку-ю і вибачте, – зло промовила Олена Василівна.

Світлана їй стримано кивнула.

– Ходімо.

– Куди?

– Туди, де все у твоєму смакові, твої правила, твої традиції.

– Але, Михайле я!

– Це ви з батьком не любили супи, тварин, заміське життя. Моє думку не бралося до уваги. Але батько якось дав мені чудову пораду: “Не подобається наше, створи своє”. Я створив, мамо. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут – моя дружина. Не подобається? У тебе все ще є своє.

– Сину! Це вона налаштувала тебе проти мене! – Олена Василівна негайно перейшла на захриплий голос. – Заворожила! – додала вона шепотом.

Михайло не витримав, підхопив матір під руку, вивів її в коридор, підняв дорожню сумку і, відчинивши двері, в повному мовчанні довів до воріт.

– Світлана, між іншим, була на твоєму боці. У неї чудові відносини з родичами. Вона не вірила, що може бути так, як у нас. На кухні було приготоване окреме блюдо для тебе. Але борщ, мамо, був лакмусовим папірцем. Ти себе виявила, – Михайло відчинив двері: – Таксі тебе чекає.

– Ти… Але коли ти його встиг викликати?! – промовила Олена Василівна, все ще не оговтавшись від його відвертості.

– Я сказав Світлані почекати. Не відпускати відразу. І виявився правий.

– Ти! Так ти!

– Я, мамо, господар. Як ти і хотіла, – Михайло подав знак таксисту, опустив сумку матері на землю і, не чекаючи, поки вона сяде в машину, увійшов до воріт і зачинив за собою двері.

– Приворот, – переконалася Олена Василівна і, сидячи в таксі, почала шукати в телефоні способи вирішення цієї проблеми. Хоч щось має повернути їй сина!