З життя
Непроханий гість перетворив тихий вечер з друзями на справжній кошмар

Ця вечеря мала стати знаком маленької перемоги — святкуванням мого недавнього підвищення. Я продумала кожну дрібницю: меню, вино, посуд, навіть плейлист із фоновою музикою. Хотілося чогось теплого, затишного. Без пафосу, але зі смаком. Просто зібрати близьких, посміятися, поговорити, відчути, що життя — це не лише робота та рахунки, а й проста радість.
Я запросила лише п’ятьох: найкращу подругу Соломію з чоловіком Богданом, старого друга з університету Тараса та колегу, з якою останнім часом зблизилась, — Оксану. Всі вони знали одне одного, тому атмосфера обіцяла бути легкою, без штучності. Я хотіла, щоб кожен почував себе, як вдома.
Все почалося ідеально. На столі вже стояли закуски — крутони, фаршировані печериці, різномітні сири. Гості прийшли вчасно, у гарному настрої. Вино лилося легко, розмови пливли природно — Соломія з Оксаною обговорювали подорожі, Тарас розповідав кумедні історії з нової роботи. Я сиділа й усміхалася — все йшло, як задумано.
А потім почувся стук у двері.
Я здивувалася — усі запрошені вже були тут. Подумала, може, сусід чи кур’єр помилився. Відкриваю… і бачу незнайомого чоловіка, який з порога заявляє:
— Привіт! Я Данило, друг Соломії. Вона сказала, що можна зайти. Я нічого не зіпсую, так?
І, не чекаючи відповіді, увійшов у кімнату.
Я оніміла. Ніякого Данила Соломія мені не згадувала. Я обернулася до неї з німим питанням у погляді — вона опустила очі й тихо промовила:
— Ну, я… якось випадково розповіла, а він сам напросився…
Ледь стримувала роздратування. Та вирішила не псувати вечір. Вдала, що все гаразд, налила йому вина, представила решті. Всі переглянулися, але кивнули. Усі намагалися бути ввічливими.
Та незабаром стало ясно: це був той самий гість, якого не повинно бути ні на одній вечері.
Данило розмовляв без зупинки, нікого не слухав, постійно перебивав, жартував невчасне, сміявся найголосніше — і навіть над власними жартами. Вино в його келиху зменшувалося найшвидше, а разом із ним — і почуття міри.
Соломія завмерла. Вона намагалася посміхатися, але виглядала так, ніби охоче провалилася б крізь землю. Богдан мовчав похмуро, Тарас котив очі, а Оксана мало не пішла до виходу.
Кульмінацією став момент, коли Данило раптомо підвівся і, хитаючись, підняв келих:
— За дружбу… і за нові знайомства! — прокричав він. — Хоча, якщо чесно, я не розумію, як ви взагалі з Соломією спілкуєтеся. Вона, звісно, класна, але зануда ще та!
Повітря в кімнаті застигло. Соломія зблідла, Богдан зібрався, ніби на бій, Тарас подавився, а Оксана ледь не випустила келих із рук.
— Данило, годі, — прошепотіла Соломія, ледь стримуючи сльози.
— Та що ви всі такі напрущені? Розслабтеся! — махнув він рукою.
І тут моє терпіння урвалося.
Я підвелася й, дивлячись йому в очі, тихо, але твердо сказала:
— Даниле, дякую, що зайшов. Але тобі пора. Ти заважаєш. Усім.
Він реготав:
— Серйозно? Я вам заважаю? Та годі, Марічко!
— Я серйозно. Іди геть.
Я підійшла й показала на двері. У кімнаті було тихо, як перед гіперболізованою бурею у сні. Всі мовчали. Навіть Данило зрозумів, що сперечатися марно. Він знизав плечима й вийшов.
Я зачинила двері. Зітхнула. Обернулася до друзів.
— Пробачте. Я справді не очікувала, що він прийде. Це не те, що я планувала.
Соломія, з червоними від сліз очима, прошепотіла:
— Пробач мені. Я… не думала, що він буде таким.
— Усе гаразд, — промовив Богдан. — Тепер точно краще.
Тарас хмикнув:
— Ну, принаймні буде що згадати.
Ми всі засміялися. Напруга почала розтавати.
Решта вечора пройшла не так ідеально, як мріялося, але в сто разів душевніше. Ми були щирі, сміялися, ділилися враженнями. Вечеря вийшла недосконалою — але справжньою. І я зрозуміла одну просту річ: навіть якщо ти не можеш передбачити, хто опиниться на твоєму святкуванні — ти завжди можеш вирішити, хто залишиться.
А ще — краще двічі подумати, перш ніж дозволяти комусь привести своїх «друзів» без попередження. Особливо, якщо цією «кимось» є Соломія.
