З життя
Онкохвора дівчина знаходить підтримку у успішної художниці

Від Наталки із онкології її забирала двоюродна сестра Лізка. Ліза була успішним художником. Вона була відкритою, доброю, веселою людиною, ніколи не хитрила, нічого не приховувала, тому, коли вела Наталку до машини, підтримуючи за руку, одразу розповіла:
– Наталю, там це… ну, Вадим твій з якоюсь іншою жінкою живе, але ти не переймайся. Жити тобі є де. Я тебе не залишу, чим зможу – допоможу.
Наталка після операції та кількох курсів хіміотерапії, лиса, худа і бліда, йшла і думала: мабуть, за класикою, в цьому місці варто б знепритомніти, заплакати, рвати на собі волосся, але ж волосся вже й так немає.
Можна, звісно, зобразити непритомність і впасти прямо в калюжу, але було шкода біле Лізине пальто, яке вона на неї вдягла, бо осінь вже і холодно.
У машині було тепло, але Ліза вкутала сестру в пухнастий плед, пристебнула ременем і повезла у нове життя. Поки їхали, Ліза Наталці пояснювала:
– Дім для себе купувала два роки тому. Думала, що житиму там влітку і малюватиму, але пожила і зрозуміла – не моє це. Звикла до зручностей, до великих магазинів, до багатолюдного оточення.
Не витримую тишу. Я у домі вчора була, опалення там працює, вода тече, решту ти сама розберешся. І магазин продуктовий є, але я тобі все привезла. Буду приїжджати.
У дворі сидів великий рудий пес. Завиляючи пухнастим хвостом, він підбіг до Наталки і уткнувся носом їй у коліна. Наталка погладила волохату руду голову і запитально глянула на Лізу.
– Наталю, я його з притулку вчора забрала. Тобі ж потрібен друг. Ну, як ти тут сама будеш? Ти не переживай, я йому корм купила, на місяць вистачить. Удвох-то веселіше. Його Джонькою звуть.
У невеликому двоповерховому будинку було тепло. Посеред вітальні стояли коробки з консервами, крупами, макаронами, борошном, печивом.
– Сама розбереш, проте знатимеш, де що лежить. Холодильник заповнений. У шафі знайдеш одяг на всі сезони, у нас один розмір. Давай, Наталю, чай поп’ємо, і я поїду.
Вже вдягаючи пальто, Ліза підійшла до Наталки, спробувала заглянути їй у очі. Але Наталка відвела погляд у бік.
– Наталю, цей пес три роки сидів у клітці. Його ніхто не брав, він великий і вже немолодий. Я все розумію: тобі важко, погано, але у тебе є я. А у пса будеш ти. Треба ж за щось зачепитися, щоб повернутися до життя. Про Вадима не зважай і забудь.
Все буде добре. І ще – це твій дім, я все на тебе оформила, і ділянку, і дім. Папери у спальні, гроші теж. Наталю, давай будемо жити! Приїду через тиждень, якщо що – телефонуй.
Ліза поцілувала Наталку і поїхала…
Вже стемніло, а вона все сиділа у кріслі, підібгавши ноги і уткнувшись обличчям у коліна. Спершу ридала, потім сама собі розповідала, як вона нещасна, потім сварила Лізу за те, що та їй тут собаку нав’язала. Ось ляжу і помру, жити сил немає. А собака? Шкода. Треба хоча б нагодувати.
Ліза вдягла куртку, подивилася у дзеркало на свою лису голову і зі словами: «Собаку не будемо лякати, вона тут ні при чому», – вдягла шапку. Знайшла корм, насипала в миску і вийшла на вулицю.
Джонька, з’ївши корм, облизав миску, потім злизав з Наталкиного обличчя солоні сльози, ліг поруч на сходинку ґанку і поклав голову їй на коліна.
На нічному чорному небі, навколо яскравого круглого Місяця, з’являлися зірки, все більше і більше. Наталка знайшла Велика Ведмедицю, усміхнулася їй і послала повітряний поцілунок. Потім обійняла пса і сказала:
– Ладно, Джонько, завтра тобі нормальну кашу зварю. З м’ясом.
Весь тиждень Наталка, побачивши себе вранці у дзеркалі, здригалася і промовляла:
– Олена…
І час від часу приходила думка: а може, ну її, цю життя. Кому я потрібна? Але тут її погляд натрапляв на Джоньку, затишно згорнутого на своїй лежанці біля каміна, і Наталка вирішувала: ладно, ще трішки поживу.
Життєствердну точку в цьому спірному для Наталки питанні поставила приїхавша через тиждень, як і обіцяла, Ліза. Зайшла з коробкою в руках, поклала її на диван зі словами:
– Ну, Наталю, ну, куди їх подіти? Кішка бездомна, уявляєш, у під’їзді народила, а їм же холодно! Я і корм привезла…
У коробці лежала худа рижа кішка, обнявши лапами двох крихітних кошенят. Ввечері Ліза від’їхала. Постояла у дверях, помовчала, потім витягла з кишені пальто листочок і простягла сестрі:
– Наталю, тут це… Вадим твій приходив, питав, де ти. Я не сказала. Тут його новий номер телефону. Тобі вирішувати.
Наталка провела Лізу до машини, помахала їй вслід, повернулася в дім. Погладила кішку:
– Будеш Муркою. Молока зараз тобі наллю. Все буде добре.
Проходячи повз камін, кинула листочок у вогонь…
