П’ять років тому: життя самотньої сусідки після втрати чоловіка-фронтовика.

Відбулася ця історія п’ять років тому. Моя сусідка баба Ганна поховала чоловіка-фронтовика і залишилася зовсім одна. Дітей у них не було. Старенька постійно згадувала свого Митрофана.

Вони одружилися перед самою війною. Потім чоловік пішов на фронт, а вірна Ганнуся чекала його. Митрофан повернувся живим, але без лівої руки. Він любив жінку і дуже її цінував. Клявся, що завжди охоронятиме її від лиха, але не стримав обіцянки. Помер, залишивши її саму!

Якраз у річницю смерті чоловіка до неї прийшов великий чорний кіт. З’явився він вночі, буквально з нізвідки, і жалібно замуркав під дверима. Завірюха мела, вітер нещадно завивав за вікном, але якимось дивом баба Ганна почула муркотіння. Вийшовши, вона побачила незнайомого кота. Пожалівши нещасного, старенька впустила його в дім і навіть залишила мисочку з молоком.

Але, відмовившись від частування, із гордим та незалежним видом гість обійшов кімнати. Уважно оглянувши оселю, він обрав місце на господарській подушці, замуркотів і тут же заснув.

Баба Ганна чомусь не стала проганяти кота і прикорнула поруч.
Вранці вона подивилася на кота уважніше. Доглянутий, вгодований, він аж ніяк не нагадував бродягу! Чорний, як сажа, зелені очі на пів обличчя і цілком самовпевнений вигляд. І ще одна важлива деталь: на лівій передній лапці не було пальчиків. Наче їх хтось відірвав.
“Цілком як у мого Митрофана!” – заплакала старенька.
Кіт тим часом м’яко скочив їй на коліна і замуркотів.
“Кицько, як же тебе назвати… Може, ти Васько?” – ласкаво погладивши звірка і почухавши за вухом, спитала господиня.
Кіт здригнувся і ТАК подивився на бабу Ганну, що та розгубилася і навіть зашарілася.

ОЧІ В НЬОГО БУЛИ ЛЮДСЬКІ! НЕ “ЯК ЛЮДСЬКІ”, А САМІСІНЬКО ЛЮДСЬКІ!
“Зрозуміла. “Васько” тобі не до вподоби. Тоді, може, Тимофій? Гарне ім’я!” – поспіхом ляпнула господиня.
Незадоволено замуркотівши, кіт зістрибнув з колін, заричав і почав ретельно здирати оббивку з дивана.

“Ну добре, добре. Поки не буду давати тобі ім’я. Будеш просто Кіт. Тільки диван не зіпсуй” – ввічливо попросила старенька.
Пробурчавши у відповідь щось нерозбірливе, Кіт виконав її прохання і важливо пішов у кімнату. Так вони зажили удвох: баба Ганна і Кіт.

Я часто навідувала стареньку, і вона розповідала мені про свого Кота просто дивовижні речі! По-перше, Кіт лікував її. Після смерті чоловіка баба Ганна перенесла інфаркт і серце часто давало знати. Але варто було господині прилягти, як Кіт одразу тут як тут. Лякалося м’яким і теплим тілом їй на груди, замуркотить та й засне. Біль зникає, немов її й не було!

Одного разу трапився і взагалі дивний випадок! Баба Ганна прилягла. Вмостившись поруч і солодко муркочучи, задрімав і Кіт. У двері постукали. Піднявшись, господиня пішла відчиняти. Кіт – за нею. Це був Василь, місцевий п’яниця і дебошир. Всунув ногу в дверний проріз і брудно лаючись, він вимагав у баби Ганни гроші на похмелку. Старенька намагалася відмовити, але негідник наполягав і нахабнів з кожною хвилиною. Дійшло до того, що він грубо обзивав стареньку та ганьбив пам’ять її покійного чоловіка.

Раптом Кіт несподівано заривався і кинувся на кривдника. Василь відштовхнув його, але Кіт стрибнув знову і ледве не втопився йому прямо в горло. Лаючи, Василь здав свої позиції і пішов. А Кіт, значно глянувши на господиню своїми ЛЮДСЬКИМИ очима, задер хвіст трубою і з відчуттям виконаного обов’язку віддалився в кімнату.

Якось баба Ганна зібралася поїхати в адміністрацію за дровами і попросила мене супроводжувати її. До райцентру ми добиралися автобусом. Я погодилася і, попросившись з роботи, рано вранці зайшла за нею. Старенька сиділа на ліжку в домашньому одязі, виглядала розгубленою і навіть спантеличеною.

“Баба Ганна, чому ви ще не готові? Збирайтеся, може, на попутці доїдемо,” – наказала я.
“Іро, не поїду я. Пробач.” – Тихо промовила вона.
“Чому?”
“Не знаю, як сказати… Ти тільки не смійся… Кіт їхати мені не дозволяє.”
“Та ви що?! Я з роботи відпросилася, а ви тут зі своїм котом! Збирайтеся!” – розгнівано обурилася я.
“Послухай, Іринко. Я все звечора собі приготувала, лягла спати. Сон бачу, що Кіт мій зі мною розмовляє. От як ти зараз… Дивиться на мене і каже:

“Залишайся вдома, Ганнуся. Не можна тобі завтра їхати.”
Мова у мене тут так і віднялася! Діло навіть не в тому, що Кіт мій заговорив! Ганнуся мене назвав! Ганнуся! Розумієш?! Так мене тільки Митрофан мій покійний називав! А ГОЛОС У КОТА БУВ ТОЧНІСІНЬКО ЯК У МИТРОША!
А Кіт тим часом заспівав пісню. Ту саму, яку Митрофан любив:
“По степах України,
Де золото шукають у горах…
Пам’ятаєш, Ганусю, я співав її, коли на фронт йшов?”

Я все-таки знайшла в собі сили запитати:
“Митю, так це ти?!”
“А ХТО Ж ЩЕ?! БАЧУ, ЯК ВАЖКО ТОБІ ОДНІЙ, ОТ І ПОВЕРНУВСЯ…”
Тож, Ганусю, заспокойся і завтра сиди вдома. Все одно нічого хорошого тобі там не скажуть. Дрова так і так через тиждень привезуть. Люсі передай, нехай від операції відмовиться. Не перенесе вона її…”
Тут я і прокинулася…”

Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати! Я досить довго мовчала, хапаючи ротом повітря, як риба.
Потім мене осінило:
“Баба Ганно, ви себе добре почуваєте? Можливо, “Швидку” викликати? Тиск, мабуть, підскочив.”

“Краще не буває, Іринко! Я ж з Митрофаном своїм милим поговорила!” – усміхаючись крізь сльози, відповіла сусідка.
Я все-таки перевірила у неї тиск. Дивно, але він виявився в нормі!
З тієї самої хвилини свого кота баба Ганна стала називати Митрофаном. Дивно, але він одразу відгукнувся на це ім’я!

Найближчим часом пророцтва баби Ганни (або Кота?) почали збуватися. Рейсовий автобус, на якому ми повинні були їхати до міста, мало не перевернувся того самого дня.
Був ожеледиця, автобус занесло, і водій не впорався з керуванням. Добре, що ніхто не загинув, але постраждалих було багато. Співпадіння? Можливо. А рівно через тиждень бабі Ганні привезли дрова…
Сусідка попросила мене подзвонити до Людмили, племінниці Митрофана, щоб вона відмовилася від планової операції. Але та не послухалася і померла прямо на операційному столі…

ЗНОВУ СПІВПАДІННЯ?! Я так не думаю.
Так вони і жили удвох: баба Ганна і її кіт Митрофан. Він, як і раніше, лікував і оберігав її. І був поряд до кінця її днів…
Баба Ганна дожила до 94-х років. Вмерла вона торік. До останньої хвилини сусідка була на ногах і все переживала за свого Митрофана. Взяла з мене обіцянку піклуватися про нього, якщо її раптом не стане.
Пішла вона тихо-тихо, без мук, уві сні…

Пам’ятаю, як бабу Ганну оплакував її кіт. Він був вже немолодий і колись розкішна чорна шуба його посивіла.
Усі три дні, поки труна з тілом господині стояла в будинку, Митрофан не відходив від неї. Я САМА БАЧИЛА, ЯК У НЬОГО З ОЧЕЙ КОТИЛИСЯ СЛЬОЗИ!
Кота сварили, проганяли, штовхали… Але якимось дивом він знову опинявся біля труни. Сидів і плакав!

Митрофан проводив померлу до могили і коли її поховали, залишився там. Я намагалася зловити бідолаху, щоб забрати до себе, але він утік…
Кіт так і залишився на кладовищі, на могилі баби Ганни та її чоловіка. Іти до мене Митрофан не захотів, і кожного дня я навідувала його і підгодовувала.
Я дуже переймалася, як кіт буде зимувати там і намагалася забрати його до себе силоміць. Одного разу мені це вдалося, але того ж дня він утік, і я знайшла Митрофана на кладовищі.

Зима була суворою, але кіт все-таки пережив її. Він помер ранньою весною. Прийшовши, як зазвичай, підгодувати Митю, я виявила його на могилі. Згорнувшись клубочком біля хреста баби Ганни, Митрофан наче оберігав її спокій…
Я не знаю, був чи Митя звичайним котом, чи в нього дійсно вселилася душа покійного діда Митрофана…

Сьогодні багато говорять про реінкарнацію, нібито, в наступному житті людина може стати ким завгодно, навіть кішкою.
Не знаю, можливо таке. Але чомусь мені хочеться вірити, що в образі Кота жила душа діда Митрофана. Він повернувся до своєї милої Ганнусі, щоб оберігати та рятувати її…

І був з нею до самого кінця, як і обіцяв…