З життя
Після вильотів з гнізда він мріяв про вірного друга… Таємниця, що зруйнувала наш світ

Коли наші діти виросли й покинули рідний дім у Чернівцях, чоловік захотів собаку… Та правда, яку я приховувала, змінила все
Після того як молодший син оженився й остаточно оселився у Львові, будинок раптом занурився у непривітну тишу. Кімнати, що колись дзвеніли сміхом, розмовами та тупотом дитячих кроків, тепер нагадували порожні склепіння. Ми з чоловіком Тарасом залишилися сам-на-сам. Дві глиняні чашки на столі. Дві подушки на вишиваному дивані. І відчуття, ніби дзвінкий годинник на стіні застиг назавжди.
— Може, візьмемо собаку? — одного вечора несподівано промовив він, дивлячись у вікно на яблуневі гілки. — Хай у хаті знову відчується дихання…
Серце моє стиснулося. Я чекала цих слів, та боялася їх почути. Тарас мріяв про песика ще з часів, коли діти були малими. Тоді не вистачало ані часу, ані грошей, ані місця. А тепер — свобода, простір, тиша… та його невгамовна туга.
— Коханий… — обережно поставила я питво з узваром і зустріла його погляд. — Розумію тебе. Щиро. Та… пам’ятаєш, у мене ж алергія на вовну? Навіть пів дня з твариною під одним дахом стануть мукою…
Він різко відвернувся від вікна:
— Читав, що є породи без алергії! Лабрадудлі, пуделі… Може, просто пошукаємо?
Зітхнула. Він носив цю мрію роками. Та для мене це було не каприз — з дитинства я не могла навіть пройти повз собаку на вулиці. Сльози, закладений ніс, набряклі очі… Декілька разів опинялася в лікарні після випадкового контакту з вовною.
— Тарасю, не хочу руйнувати твої сподівання. Та ти ж знаєш — ризик завеликий. Якщо станеться напад, потрапимо до лікарні. Навіть якщо ні — житимемо у страху… — голос зламався, коли я відвела погляд.
Він підійшов, обійняв мої плечі:
— Пробач. Не подумав. Просто… без дітей так порожньо. Уявив — песик стане частиною нас, немов дитина…
— Може, знайдемо інший шлях? Разом. Чи обов’язково когось заводити, щоб відчути тепло? Може, дарувати його іншим?
Наступні дні ми шукали рішення. Я пропонувала волонтерити у дитячому будинку, він — завести рибок, папужку. Та жодна ідея не торкалася душі так, як мрія про собаку.
Аж одного вечора, під час вечері з варениками, Тарас сказав:
— А якщо стати волонтерами у притулку? Ти не житимеш з тваринами, лише приходитимеш. Годувати, вигулювати… Безпечно. І… може, саме це потрібно нам і їм?
Ідея вразила простотою. Вирішили спробувати.
Перша субота у притулку «Вірні серця» досі живе у пам’яті. Повітря пахло свіжою тирсою, травинками, ліками. Собачий галас зустрів нас, ніби тріумфальним маршем. Тарас одразу знайшов спільну мову з сивим вівчарем, який сумно дивився через ґрати. А я… знайшла спокій серед кошенят, на які алергії не було. Мила миски, розмовляла з ними у м’яких рукавичках, гладила — і відчувала, як щастя повертається.
Почали їздити щосуботи. Стали частиною цього світу. Тарас будувалі вольєри, виводив собак на прогулянки, я вела сторінку у мережі, шукаючи їм дім. Згодом це перетворилося на наше нове покликання. На заміну колишній метушні.
Коли діти приїжджали, ми показували фото «підопічних», розповідали їхні історії, раділи разом, коли хтось знаходив сім’ю.
— Мамо, ти наче помолодшала, — якось сказала донька, обіймаючи мене. — Очі сяють, як у дівчини.
Усміхнулася. Бо це була правда. У допомозі беззахисним я знайшла нові сили. Ми з Тарасом знову стали командою. Тільки тепер — не через підгуз
