ПОВНОТА БУТТЯ

Віктор поставив відра з водою на лаву в сінях у Явдоші й збирався піти, але бабуся схопила його за рукав, натякнувши, щоб зайшов до хати. Він сів на широку лавку біля дверей і чекав подальших вказівок.

Хазяйка мовчки дістала горщик з печі, махнула рукою на годинник, мовляв, час обідати, і налила велику миску борщу з квашеної капусти, подала до нього шматочок сала, цибулю та краюху рум’яного хліба. Потім згадала і поставила на стіл пляшку самогону. Її зігнута спина була обгорнута пуховою шаллю, хоча в хаті було тепло і на ногах були валянки.

Віктор тихо сказав:
– Від борщу не відмовлюсь. А от пити не буду, я поклявся не брати в рот, ікону поцілував, самому батюшці сказав, що цю заразу не візьму в рот. Ото якось перепив, приревнував, самого себе дивувало, як мене тоді не засадили. А за поламані стільці довелося платити. Мати казала, що у тебе спина скрутило, от я й вирішив принести води. Зараз поїм борщ і дрова принесу. Може, ще яку роботу знайду. Бачить мама, що біля телевізора сиджу, так і витягає з мене роботу.

Віктор на власний жарт засміявся так, що аж захлинався. Явдоша почала постукувати по його спині так, ніби цвях у стіну забивала. Віктор продовжував доїдати борщ із салом і цибулею, а потім запитав:
– Бабусю, а коли ти спати лягаєш, спина випрямляється чи тобі доводиться дугою лежати?
Явдоша глянула на Віктора блакитними, примруженими від усмішки очима і махнула рукою.

– Ото ж любила була молода, красива, скільки волосся мала, і брови такі дугі хавкали, а очі, мов дві світлячки. У мене Ганнуся також красуня! Ось сама подумай, як її не любити! Давай я буду якості перераховувати, а ти загинай пальці. Тільки боюся, пальців на руках не вистачить: красива, статна, скромна, працьовита, акуратна, ощадлива, добре співає, гарно танцює, не жадібна, незаміжня, не п’є, не курить, не шляється. Ось бачиш, скільки переваг.

Віктор бачив, що очі Явдоші сміються. Її груди рухалися від сміху, але голос із середини не виходив.
– Бабусю, а ти Ганнусю знаєш?
Явдоша розвела руками, знизавши плечима: “Хто вас знає, які ви, добрі чи погані”.

– Звісно, ми не такі, як ви. Ви батьків слухалися. А ми як: якщо щось не до вподоби, то враз рот відкриємо й поперед батька в пекло. У нас на все своя думка. Батько перед тим, як щось зробити, завжди зі мною радиться. А мама взагалі мене хазяїном вважає. Всі ж брати розлетілися по містах, я наймолодший, поки не одружений, з ними жити буду. Я хочу одружитися і багато дітей народити. Ганнуся моя статна. Як ветеринар кажу, вона може скільки завгодно народити. Забув сказати, що вона здорова. Ну що, пальців не вистачило на руках? От!

Віктор ситно поїв, від тепла печі його розморило. Незважаючи на те, що у Явдоші боліла спина, в хаті було дуже чисто. Особливо в очі впадала велика ліжко з пір’яним матрацом, з подушками до стелі та з підзорником.

Віктор голосно задумався:
– Ото була б мені така ліжко в першу шлюбну ніч! А може, і не треба: зваришся на пір’ї вкруту і про всі справи забудеш.
А голосом продовжив:
– Ось Ганнуся закінчить навчання, повернеться до села, і весілля закотимо. Вона навчається на медсестру. От уяви собі, виходить: я лікую худобу, а вона людей. Хоча мама моя на тата часто каже худоба. Дивлюсь, ми всі не краще худоби. Ось чув, Миколка у Петра мотоцикл угнав і в озерце втопив. Ну не худоба?! А Віктор в сіннику курив, так ледве хату не спалив. Теж худоба!

Ну найгіршим виявився Сергій. Він зустрічався з Надею, обдурив її, вона завагітніла, а він з міста наречену привіз. Надя сама не своя була, думали, що руки на себе накладе. А вчора йде пузата, усміхається, каже, що хлопчик буде, що на щастя його Бог дав. А я от подумав, як ця худоба буде мимо дому проходити, знаючи, що в ньому живе його син? А я Ганнусю ніколи не залишу! Дивлюся на неї, і мені хочеться її так обійняти!! Так!! Щоб вона в руках розтанула, щоб ми з’єдналися в єдине ціле. Але ж вона скромна дівчина, до весілля ні-ні. Ось одруження проведе межу, і хоч вбий, вона її не перетинає, не потягну ж я її волоком через межу. Ось фельдшер вона вийде класний, швидко твою спину випрямить! Уколи не болючі робить, комарик болючіше кусає. А я іноді думаю, що коли колгосп нам котедж виділить, то я по тобі, бабусю, сумуватиму, адже жити не поруч будемо. Але нічого страшного, допомогу і розмову з тобою завжди знайду час. А що в тебе ще є скуштувати?

Явдоша знову взяла ухват і дістала з печі розсипуху з м’ясом. Гречка пахла так, що Віктор ледве носа не скрутив. Взяв ложку в руки, як маленька дитина, стукав по столу. Явдоша усміхалася, її очі світилися від того, що її страви сподобалися молодому парубку.
– А ти полеж на перині, поки я їстиму. Чи вона у тебе для краси? Нічого, ми як-небудь її помнемо з Ганнусею.

Віктор знову подавився, але Явдоша не била його по спині. Їй хотілося його пожаліти, сказати спасибі за те, що провів час разом, поспілкувався, не поспішав додому і приділив їй стільки уваги. Вона шорсткими, мозолястими руками провела по його спині, легенько постукала, а потім поцілувала в тім’я.

Віктор встав з-за столу зі словами:
– Ну от як тепер працювати з повним шлунком? Тут би на перині повалятися.
Засміявся і пішов у двір. Приніс кілька оберемків дров, підмів сінці, зайшов до хліва, оцінив апартаменти поросяти, вклонився господині та пішов додому.

– Де ти там забарився? Ганнуся назвонюється, а ти з Явдошею ніяк не наговоришся?
– Та хіба від неї підеш? То одного просить розказати, то іншого, – зі сміхом відповів син. – Мамо, а вона з народження німка?
– Ні, сину. Дівчиною вона під час війни співала, як Зикіна. Ото ходила по хатах і співала пісні патріотичні. А як німці прийшли, вона затягнула “Священну війну”, так німці їй язик відрізали. Партизани врятували її, не встигли вороги її стратити. Ми-то думали, що німка від народження заселилася до нас, а тут недавно голова нам розповів. Її село на спадок пішло, а наше ж процвітає, так воєнкомат посприяв їй у придбанні хати. Ти знаєш, сину, ми, люди, часом гірше за худобу. Забилися в свої хороми, а про інших дбати не хочемо. А ж бо, хай вона німка, а все розуміє.

– Мамо, та вона очима розмовляє! Я їй про Ганнусю розповідаю, а вона вся світиться. А як про Сергія розказав, так такі блискавки з очей блищали! І знаєш, мам, в неї руки дуже ніжні. Здавалося б, хто вона мені? Ніхто. А мені хочеться з нею спілкуватись, ділитися.

І знаєш, чому? Тому що вона добра, душею розмовляє. І, мам, вона не жестикулює руками, як німі, вона ніби задумалася. Завтра я обіцяв у сараї дещо поколотити, дуже вона просила. Чекатиме. Тож не вигадуй мені роботу із пальця, я буду зайнятий.