З життя
Продала дім заради дітей — і залишилася ні з чим: історія жінки, яку позбавили спокою

Отака історія, слухай…
Завжди думала, що родина — це опора. Що діти будуть поруч, коли постарієш. Що рідний дім можна обміняти на тепло рідних сердець. А тепер прокидаюся щоранку в чужих кутках, не знаючи, де зустріну вечір. Так живе тепер баба Галя — та сама Галина Іванівна, яку колись знала вся вулиця як господарку затишного будинку на Вінниччині. А тепер її притулок — чужі кухні, прохідні кімнати й одне питання: чи не заважаю я?
Почалося з того, що сини — Тарас і Дмитро — умовили її продати старий дім. Мовляв, нащо тобі, мам, самій у селі? Ти вже не дівчина, не тягнеш ні город, ні піч, ні сніг по коліно. Поживеш по черзі у нас — і тобі легше, і нам спокійніше. А гроші з продажу поділимо: і на онуків, і на потреби. Що скаже стара мати? Звичайно, погодилася. Хотіла допомогти. Хотіла бути ближче.
Мої батьки — сусіди Галини Іванівни — тоді намагалися її відмовити:
— Не поспішай, Галю. Потім пожалкуєш. Іншого дому не купиш, а в дітей — свої родини, свої порядки. Будеш гостею, не господинею. У хаті тісно, а ти завжди простір любила.
Та хто їх слухав. Дім продали. Гроші поділили. І почала баба Галя мандрувати з валізкою від одного сина до іншого. Сьогодні — у Тараса у київській хрущовці, завтра — у Дмитра у будиночку під Києвом. І так вже третій рік.
— У Дмитра легше, — зізналася вона колись моїй мамі. — Там хоч городок є, можу копатись, душею відпочити. І Мар’яна, невістка, добра. Лагідна, тиха, діти гарні. Кімнатку мені відвели — невелику, але з телевізором і навіть маленькою холодильничкою. Сижу тихенько, не заважаю. Поки всі на роботі й онуки у школі — і на грядки виходжу, і білизну перепралю. А потім — назад, у кімнатку.
Планувала там провести все літо, а восени — до Тараса. Та у старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй відвели куточок — буквально куточок — між кухнею й балконом. Диванчик, тумбочка, мішечок з речами. Сама готувала, крадькома, прала — коли нікого не було. І завжди відчувала себе… зайвою.
— Оксана, невістка Тараса, — сказала вона, — майже не розмовляє зі мною. Ануком я теж не зблизилась. Я ж стара школа, а він у своїх гаджетах. Ніби чужа. На дачу ні разу не запросили. Тільки ходжу тінню по квартирі. Ввечері вечерю на батарею кладу, щоб трохи грілася. На кухню лізти боюся — раптом не в час.
Недавно вона захворіла. Каже:
— Температура, ломота. Думала — от і все. Викликали лікаря, дали таблетки, пролежала кілька днів. Але найстрашніше — не хвороба. А те, що ніхто й не підійшов. Ані доброго слова. Лежи, мовляв, одужуй, тільки не заважай.
Мої батьки тоді запитали:
— Галю, а якщо стане гірше? Хто доглядатиме? Сил уже не ті. А ти все їздиш: то туди, то сюди. Ні домівки, ні спокою.
А вона тільки зітхнула:
— Та що казати… Помилилась. Страшно. Продала свій дім — і разом із ним свою волю. Не треба було дітей слухати. Хотіла допомогти, думала — разом буде легше. А тепер нічого не куплю. Залишилось трохи — хіба що на похорони. У синів і так своїх клопотів повно. Новий дім мені не світить.
Вона часто каже: «Краще б залишилась у своїй хаті. Хай важко, хай холодно, але своє. Сама собі господиня. А тепер я просто стара жінка без даху над головою, без права голосу. Поживу в одного, потім — в іншого. Ні подвір’я, ні куточка. Тільки валізка й торбинка».
І щоразу, коли вона йде від моїх батьків, вони дивляться їй услід і шепочуть: «Господи, хоч би до літа дотягнула, а там — знову на землю, у тишу, до городу. Там їй легше».
Тепер Галина Іванівна не мріє ні про спокій, ні про любов. Тільки про одне — щоб тихо померти там, де не буде обтяження. Вона сама сказала дітям:
— Коли вже зовсім погано стане, відведіть мене у будинок для літніх. Там хоч догляд буде. А вам, діти, не до мене.
Отак і живе баба Галя — між валізкою та календарем. Рахує дні, гадає, де буде наступного літа. Чекає не дзвінка, а мовчазного кивка — чи можна пожити пару місяців?
Я певна: дітям не варто було її умовляти. Треба було сказати: «Мамо, живи у своїй хаті. Це твоя фортеця. А ми приїдемо, обіймемо, нагодуємо — і знову у своє життя. Не ти до нас — ми до тебе». Але тепер пізно. Те, що було, не повернеш. І лише одне запитання мучить усіх, хто знав її раніше: навіщо ми зраджуємо тих, хто народив нас і віддав нам усе?
