З життя
«Приезжайте, але жити в готелі: як мати відмовилася від нас заради чоловіка»

Ви, звісно, приїжджайте… лише жить будете у гостиниці. Моєму чоловікові потрібна тиша.
Моя матір завжди здавалася оточуючим доброю, м’якою, усміхненою жінкою. Але я, її дочка, знала ту сторону, яку чужим не показують. Той бік, де за зовнішньою ласкою ховається безкінечне бажання бути не просто «при чоловікові», а будь-якою ціною. І ця ціна — зруйновані стосунки з донькою та онукою. Наші відносини.
Батько покинув нас, коли мені було всього чотири. Він пішов до іншої, а мати… мати просто не могла змиритися. Благала, унижалася, телефонувала, чатувала біля під’їзду, плакала в трубку. Казала, що не впорається сама, що їй страшно самостійно виховувати дитину. Але він не повернувся. Пішов — і все. А бабуся, матина мати, тягла її додому з тих принизливих сцен. Їй було соромно — не за зятя, а за власну доньку. Мати ніби заспокоїлася, але всередині в неї ніби запустився лічильник: вийти заміж за будь-яку ціну.
І вона почала «виходити заміж» за всіх поспіль. За кожного трималася, як за останній шанс. Зради, п’янки, побої, навіть приниження на моїх очах — все пробачалося, все терпілося. У дитинстві я часто чула її схлипування за дверима ванної, як вона мазала синці й прикидалася, що «просто впала». А потім — нове фарбування волосся, нова сукня, схуднення на десять кілограмів. Все для того, аби «він» не пішов.
Я протестувала, кричала, сварилася з кожним із її чоловіків. Вона намагалася мене заспокоїти, гладила по голові, казала: «Ти ще не розумієш, як це — бути самій». Але я розуміла. Я все бачила. Тому після школи поїхала вчитися до Києва й намагалася повертатися додому якомога рідше.
Потім померла бабуся і залишила мені свою квартиру. Я продала її, купила житло подалі від матері та її вічно змінних «коханців». Я знайшла роботу, почала жити тихо, сама по собі. Вийшла заміж, але на весілля мати не приїхала. Пояснила просто:
— Я не можу залишити свого чоловіка самого, він у мене тривожний, не переносить поїздок…
Я зітхнула. А ще тому не запрошувала, що не хотіла бачити на власному весіллі її чергового «кавалера», який на той момент навіть мого імені не знав.
Три роки ми з нею майже не спілкувалися. Інколи — рідкі дзвінки. Я народила доньку. Вона зраділа, захотіла побачити онуку. Стала телефонувати частіше, просила приїхати.
Минуло п’ять років. Донька підросла. Я подумала — гаразд, можливо, варто. Показати дитині бабусю. Позначити хоч якийсь зв’язок. Ми з чоловіком зібралися, купили квитки, я подзвонила матері: «Мамо, ми скоро приїдемо». Вона раділа, казала, що чекає, що все приготує.
Але за два дні до приїзду почалися дивацтва.
— Знаєш, у нас тут раптово ремонт… Та й взагалі, у квартирі, мабуть, тіснувато буде вам з дитиною. Мій чоловік дуже любить тишу, він же у віці… не звик до дитячого галасу. Може, вам краще у гостиницю? Я вам гарний варіант підкажу…
Я мовчала. Потім запитала:
— Ти серйозно?
— Ну… ти ж знаєш, яка у нас обстановка. Він нервує. Не хочу скандалів. Просто так усім буде спокійніше.
У мене в голові спалахнув вогонь. Після всього. Після відсутності на весіллі. Після цих років мовчання. Після всіх моїх спроб піти на зустріч — вона пропонує нам гостиницю, бо її чоловікові потрібна тиша?! А моя донька — не галаслива. Вона вихована. Але навіть якби й ні — це ж її онука! Я поклала слухавку й сказала чоловікові:
— Ми не їдемо.
Мати образилася. Казала, що я — невдячна, що не розумію її становища. А я не бачу сенсу в тій поїздці. Не для того ми збиралися, щоб жити в гостиниці поряд з рідною матір’ю, якій, виходить, чужий чоловік дорожчий за власну родину.
Роки йдуть. Мати все з тим самим. Або вже з новим — я не стежу. Ми дзвонимо одна одній все рідше. У моєї доньки бабуся — з боку чоловіка. Та, що пече паляниці, читає казки й не виставляє за двері. А моя мати залишилася у своєму світі, де чоловік завжди перший, а рідна кров — другорядна.
І якщо її це влаштовує — нехай живе у своїй тиші. Тільки нехай потім не питає, чому онука не запрошує її на святкові вистави й не надсилає листівок на 8 березня. Бо тиша — це вибір. І за цей вибір треба платити.
