З життя
Раптове гальмування: серйозний хлопець вирішує підвести незнайомку

Автівка різко загальмувала й зупинилася. Олексій був серйозним юнаком, тому дивне бажання підвезти незнайому дівчину, котра голосувала на узбіччі, було для нього зовсім невластивим.
Дачне селище, де в Олексія з матір’ю був затишний і теплий будинок, розташовувалося за 15 кілометрів від міста. Жити там влітку було справжньою насолодою, і Олексій завжди виїжджав на роботу о сьомій ранку, адже в цей час дорога була порожня, а ліс навколо викликав приємні думки й спогади.
Дівчина підбігла до авта й, усміхаючись, заглянула у відкрите вікно.
– Добрий день, – весело заспівала вона, – не підвезете до міста?
– А ви не боїтеся сідати до незнайомого чоловіка посеред лісу? – невільно усміхнувшись, запитав Олексій.
– Чого ж вас боятися, – відповіла дівчина, – у вас же машина дорога, й очі добрі. Хіба ж вам з такою машиною, та добрими очима, робити мені щось погане.
Олексій розсміявся. Такої наївності й простоти він не бачив дуже давно й, чесно кажучи, був упевнений, що це вже й не існує.
Виросла в селі Леся була відкрита й довірлива. І коли Олексій через три тижні після їхнього знайомства зробив їй пропозицію, вона, не роздумуючи, погодилася. Надто вже солідним і гарним здавався їй цей юнак.
«Ну, прямо як тітка Надя нагадала, так і сталося», – думала Леся тихенько про себе, міцно тримаючи Олексія за руку й із острахом поглядаючи на його матір, для якої повідомлення про майбутнє свято було справжнім землетрусом.
Після весілля Леся й Олексій переїхали до міської квартири Олексія. Жити на дачі було не зовсім зручно. Та й мама Олексія особливої любові до невістки не мала.
– Дивуюся я тобі, сину, – часто казала Вікторія Петрівна Олексію, коли той приїздив відвідати її, – хіба ця сільська красуня була єдиним гідним варіантом у твоєму оточенні? – сумно зітхала вона й хитала головою з гарно вкладеним волоссям.
Олексій усміхався, але з мамою не сперечався. Йому не хотілося пояснювати, як спокійно й затишно було йому в його маленькій, але затишній родині. Мати Олексія була жінкою холодною й стриманою. Тому для Ігоря відкрита й ласкава Леся була чимось водночас мамою й дружиною.
Пройшло кілька років. У Лесі й Олексія народилася чарівна дівчинка Марічка. Леся в ній душі не чула, та й бабуся потроху почала відтавати. Вона бачила, як Леся любить і піклується про її сина, як суворо й розумно виховує доньку. Вікторія Петрівна, хоча була жінкою жорсткою й навіть трохи цинічною, проте визнати свої помилки вміла.
Тому, Олексій зовсім не здивувався, коли в один прекрасний день вона змінила гнів на милість і запросила Лесю з онукою пожити на дачі кілька днів.
– Лесь, я її боюся, – канючила Леся, намагаючись знайти будь-яку причину не їхати до свекрухи.
– Ну не з’їсть же вона тебе, – сміявся Олексій і лагідно цілував дружину в шию.
– З’їсть, з’їсть, – стогнала Леся, – і Машкою закусить. А ти потім будеш сумувати й плакати, а пізно буде, – переконливо завершила Леся і навіть пустила сльозу для порядку.
Але нічого не допомагало. Олексій забрав у дружини кошик із їжею, завантажив життєрадісну, блакитнооку Маню, посадив на переднє сидіння дружину, що впиралася, й уся родина, галдячи й сперечаючись, вирушила в дорогу.
Вікторія Петрівна була щиро рада гостям. Вона усміхнулася Лесі, і молода жінка зрозуміла, що війна закінчена.
З цієї миті й розпочалася їхня дивовижна дружба. З кожним днем стосунки між свекрухою й невісткою ставали ближчими й довірливішими. Леся вийшла на роботу, а Маня часто залишалася у Вікторії Петрівни, яка читала їй книги, навчала грі на фортепіано й займалася з нею англійською мовою. Справа в тому, що Вікторія Петрівна була синхронним перекладачем, і допитлива дівчинка з задоволенням слухала її цікаві історії про закордонні поїздки й зустрічі з цікавими людьми.
Минуло ще кілька років. Одного разу Леся з Маню приїхали до Вікторії Петрівни без попередження. Леся схудла й була якось дивно напруженою й нерозмовною.
– Лесь, що сталося? – співчутливо запитала Вікторія Петрівна, – ти, бува, не захворіла?
Але Леся зітхнула, сіла на стілець і гірко розридалася.
– Леша вже півроку, як з нами не живе, – раптом крізь сльози, насилу промовила Леся. – Раніше він просто іноді додому не приходив. Казав, що багато працює. А потім і зовсім на кілька днів зникати почав. Приходить, переодягнеться, Машку поцілує, мене відштовхне і знову йде. Спочатку думала, неприємності у нього на роботі.
Грошей ми вже майже рік, як не бачимо. Але це нічого. Я ж медсестра, заробляю непогано. Нам вистачає. А потім якось у двері подзвонили, відкриваю, а там пані стоїть. Гарна така, доглянута. В капелюсі. Сумочка у неї дорога. Я такі лише по телевізору бачила, – Леся трохи заспокоїлася, перевела дух і продовжила, –
Ти, – каже, – нікчемниця, і Леші не пара. Він тепер зі мною жити буде, а ти з квартири вимітайся, та доньку свою забирай. Нам з Лешою і без твоєї дівчинки вистачить, чим зайнятися.
– Я не глупа і дуже навіть вихована, – раптом повідомила дорослим Марічка, і ображено відвернулася. Вікторія Петрівна й Леся не почули, як вона тихо пробралася на кухню й вже кілька хвилин слухала розмови дорослих.
– Звичайно, не глупа, – підтвердила Вікторія Петрівна і випрямила спину. Ти в мене дівчинка розумна й вихована. Тому жити ми разом будемо і маму з собою заберемо.
Леся витерла сльозу й здивовано подивилася на Вікторію Петрівну.
Але залізна леді вже прийняла рішення. І коли її син повідомив матері, що він розлучається і сподівається, що мати найближчим часом переоформить заповіт на будинок, вона сприйняла це спокійно й достойно. Адже заповіт вже дійсно було переоформлено.
Просто Вікторія Петрівна забула сказати сину, що тепер власниками будинку стали його колишня дружина і блакитноока Маня, яка в цей момент так щиро й безтурботно чепурила, як завжди, гарно вкладене, улюблене бабусине волосся.
