З життя
Спадщина чи свобода: ми прагнемо жити за власними правилами

Спадщина чи свобода: ми більше не хочемо жити за батьковими правилами
Після смерті мами наш тато ніби звірієв. Втративши обереж, він перетворився з людини, що хоч і робив вигляд, ніби поважає наші кордони, на справжнього диктатора з криками, ультиматумами та улюбленою загрозою: «Позбавля вас усього! Спадщини не отримаєте!»
Мені двадцять дев’ять. Брат старший на три роки. Ми дорослі, самостійні люди. У кожного своє життя, стосунки, робота, плани. Але батько це ігнорує. Він поводиться так, наче ми — малолітки, що збились зі шляху, а він — останній на Землі носій істини. Якби це були лише поради, ми б ще терпіли. Але він не радить — він вимагає. Чисто наказує, а у разі непокори давить на боляче: «Хата буде не ваша».
Так, хата — непогана. Трьохкімнатна у центрі Львова. Не хрущовка. З ремонтом. Але, Боже ж мій, наскільки ж вона здешевіла поруч із тим болем, який ми вже пережили через батька.
Брат колись уже вирвався. Жив окремо, спокійно, влаштував усе. Але тато почав дзвонити, маніпулювати, умовляти — мовляв, самотньо, «син має бути поряд». У якийсь момент брат здався. Повернувся. І одразу потрапив у клітку з розкладом: «Одинадцята година — вдома. Пізніше — двері на засов». Декілька разів, повернувшись опівночі, він ночував у машині чи у друзів. Вмиватися та переодягатися доводилося зранку у спортзалі. За пару місяців такого життя він просто зібрав речі та знову виїхав. І знову — шантаж: «Усе! Позбавлю спадщини!»
Коли брат пішов, тато переключився на мене. Я, на його думку, «полюбила не того». Мій тодішній хлопець не сподобався батькові з перших слів — не так подивився, не те сказав. Тато заявив: «Якщо не кинеш його, не отримаєш ні копійки». Я мовчки зібрала речі та переїхала до брата. Потім зняла житло. Було важко, але я впоралася. Бо гірше за життя під постійним тиском не існує.
Через деякий час тато ніби заспокоївся. Подзвонив. Помирилися. Рідний же. Думали — одужав. Але ні. Нова спалахнула, коли брат оголосив про весілля. Його наречена батькові не сподобалася. Занадто сміливо жартувала, на його думку, занадто дорого виглядала. Він вимагав скасувати весілля. Коли брат відмовився, мені заборонили йти. Але я пішла. Бо це моя родина. На моєму весіллі брат теж був. А батько — ні. Ні на одному.
Зараз він знову обрався. Старіє, хворіє, і — раптом — захотів, щоб ми з чоловіком переїхали до нього. «Я сам не справляюся, доглядайте», — каже. Ми запропонували: будемо приїжджати, допомагати, продукти возити, оплачувати сидінку. Але жити з ним — ні. Ми більше не готові.
Знову почалося: «Ви мене кинули. Ви невдячні. Хата дістанеться чужим». Ми з братом переглянулися й лише зітхнули. Вже не боляче. Вже не обидно. Втомилися. І якщо ціна за спокійне життя — це його спадщина, нехай буде так. Ми надто довго платили надто високу ціну за можливість хоч трохи бути собою.
Коли входить близька людина, здавалося б, друга половина родини має стати міцнішою. У нас же все навпаки — мами немає, і ми втратили і її, і батька. Нам набридло жити під страхом бути «негідними». Ми хочемо жити по-своєму. Без його «свистка», без принижень, без безкінечного випрошування любові.
Якщо батько вважає, що повагу можна купити квадратними метрами — він помиляється. Ми не хочемо бути спадкоємцями, що платять свободою. Краще вже бути просто дітьми, у яких є шанс побудувати своє життя — хоч і без подарункової хати, але й без постійного шантажу.
